Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

шкодував. Щоправда, ці бідолахи могли принести йому хіба тільки кухоль холодної води, але то було від щирого серця.

Кассі, вислизнувши якось із свого сховища, почула про те, як Том пожертвував собою заради них з Емелін, і другої ночі, нехтуючи страшною небезпекою, також прийшла його навідати. Кілька прощальних слів, що їх на превелику силу видобув із себе цей щедросердий страдник, розтопила в її душі багатолітню кригу скорботи й розпуки, і понура, зневірена жінка гірко заплакала.

Джордж зайшов у повітку. Голова його туманіла, серце стискалося.

— Не може бути!.. Не може бути!.. — вигукнув він, ставши на коліна біля Тома. — Дядечку Томе! Бідний мій… бідний мій друже!

Голос його досягнув свідомості вмираючого. Том ворухнув головою і ледь помітно всміхнувся.

— Любий дядечку Томе! Прочнися… скажи мені щось! Поглянь на мене! Я панич Джордж… твій малий панич Джордж. Хіба ти не впізнаєш мене?

— Панич Джордж!.. — проказав Том кволим голосом і розплющив очі. — Панич Джордж! — У погляді його відбився подив.

Та помалу він начебто прийшов до тями. Очі його заблищали, обличчя проясніло. Він згорнув на грудях зашкарублі руки, і по щоках у нього покотилися сльози.

— Хвалити бога! Це все… все, чого я жадав! Вони не забули мене. Як тепло в мене на душі, як радіє моє старе серце! Тепер я помру спокійно. Хвалити бога!

— Ти не помреш! Не треба помирати, не думай про смерть! Я приїхав викупити тебе й забрати додому, — палко промовив Джордж.

— Ах, паничу Джордж, надто пізно!..

— Не вмирай! Я не знесу цього! У мене аж серце розривається, як подумаю про всі твої муки… І тепер ти лежиш отут, у цьому брудному закутку! Бідний мій друже!

— Не називайте мене бідним, — урочисто промовив Том. — Я був бідний, але тепер усе те минулося. Я вже на порозі блаженства! О паничу Джордж! Небо близько! Я здобув перемогу!..

Сила й пристрасть, що звучали в його уривчастій мові, глибоко вразили Джорджа. Він не відводив очей від Томового обличчя.

Том схопив його за руку і провадив далі:

— Тільки не кажіть бідолашній Хлої, якого ви мене застали! їй буде тяжко про це чути. Скажіть їй, що я відійшов спокійно і легко… Ох, бідні мої хлопчики і люба крихітка! Як болісно поривалося до них моє старе серце!.. Уклоніться за мене панові й милій добрій пані… і всім у домі. Скажіть їм, що я любив їх усіх…О паничу Джордже!..

В цю мить до повітки неквапливо підійшов Легрі. Він похмуро, з удаваною недбалістю зазирнув усередину й відвернувся.

— Старий гаспид! — обурено мовив Джордж.

Приплив снаги, що його надихнула у вмираючого радість зустрічі з молодим господарем, швидко минув, поступившись місцем раптовій знемозі. Том заплющив очі, і на обличчі в нього з’явився той вираз величного спокою, що віщує наближення смерті. Дихав він болісно й хрипло, його широкі груди важко здіймалися і опадали. Та на устах був переможний усміх. З тим усміхом він і заснув навіки.

Джордж сидів незворушно, охоплений побожним трепетом. Йому здавалося, що тепер це місце стало священним. Він закрив Томові мертві очі й підвівся.

Обернувшись, Джордж побачив Легрі, що похмуро стояв позад нього.

Видовище смерті трохи погамувало природну юнацьку гарячкуватість Джорджа. Тепер йому було просто гидко бачити цього чоловіка і хотілось якнайшвидше покинути його, не заходячи в зайві балачки.

Втупивши у Легрі свої гострі темні очі, він сухо промовив, показуючи на небіжчика:

— Ви взяли з нього все, що могли. Скільки заплатити вам за тіло? Я хочу забрати його й поховати як годиться.

— Я не торгую дохлими неграми, — похмуро буркнув Легрі. — Можете ховати його де вам заманеться.

— Хлопці! — владно гукнув Джордж до трьох негрів, що дивилися на небіжчика. — Ану поможіть мені підняти його й однести до візка. І принесіть хтось лопату.

Один з них побіг по лопату; двоє інших допомогли Джорджеві перенести тіло.

Джордж не озивався до Легрі ані словом, навіть не дивився у його бік, але той не забороняв невільникам виконувати накази приїжджого юнака — лише стояв і посвистував, удаючи байдужого. Тоді хмуро подався за ними до будинку, де Джордж залишив візок.

Джордж посунув наперед сидіння, постелив у візку свій плащ і обережно поклав на нього Тома. Тоді обернувся, знову втупив очі в Легрі і промовив:

— Я ще не сказав вам, що я думаю про цей мерзенний злочин. Ти зараз не час і не місце. Але знайте, сер, за безневинно пролиту кров ви дасте відповідь перед законом. Я цього вбивства так не залишу. Піду до першого ж, який трапиться, судді й заявлю на вас.

— Заявляйте! — відказав Легрі, зневажливо клацнувши пальцями. — Хотів би я побачити, як це буде! Де ви візьмете свідків? Як доведете своє звинувачення? Ну, що скажете?

Джордж миттю зрозумів, що Легрі має рацію. В маєтку не було жодної білої людини, а свідчення кольорових у південному суді нічого не варті. Він ладен був розітнути небо гнівним покликом до правосуддя, але знав, що то намарне.

— Та й чого б то робити стільки галасу через якогось дохлого негра! — мовив Легрі.

Ці слова були неначе іскра, що впала у пороховий погріб. Обачність була далеко не першою серед чеснот молодого кентуккійця. Джордж обернувся і одним шаленим ударом збив Легрі з ніг. А тоді став над ним, палаючи гнівом і зневагою, мов казковий лицар над переможеним драконом.

Та деяким людям розправа йде на користь. Зваліть такого з ніг, потопчіть у болото — і він ураз пройметься до вас повагою. Саме до таких людей належав і Легрі. Отож, уставши і обтрусивши з себе пилюку, він шанобливо провів очима візок, що повільно віддалявся від будинку. Навіть і рота не розтулив, поки візок не зник з очей. — Виїхавши за межі плантації, Джордж зупинився біля сухого піщаного пагорбка з кількома деревами, який запримітив, ще їдучи туди. На ньому й викопали У яму. — А плащ залишити, пане? — спитали негри, коли яма була готова.

— Ніні, покладіть з ним. Це все, що я можу тобі дати, Томе, отож бери його з собою.

Тіло спустили в яму, і негри мовчки закидали землею. Потім зробили могилку і обклали зеленим дерником.

— Ну, ідіть, хлопці, — сказав Джордж, сунувши в руку кожному по чверть долара.

Та вони чогось стояли.

— От якби молодий пан нас купив… — мовив один.

— Ми б так вірно служили панові! — озвався другий.

— Тяжко тут жити, пане! — докинув перший. — Купіть нас, пане, зробіть таку ласку!

— Не можу… Не можу! — насилу видушив із