Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

з зображень Хлопця. Вона не розуміла, чому до цього саквояжа і його вмісту поставилися так шанобливо, коли більше жодної речі не можна було залишити в затоці Матаваї напризволяще. Але запитати когось: «Чому ви не торкаєтесь цієї валізки і не крадете цих малюнків?» вона не наважувалась. Та й як їй було пояснити, що то за малюнки і чому той саквояж такий важливий для неї? Їй залишалось хіба мовчати, нічого не розуміючи.

Алма повсякчас думала про Емброза. На Таїті від нього не зосталось ні сліду, крім симпатії в серцях тубільців, але вона без упину шукала ознак його присутності. Все, що вона робила, все, чого торкалась, викликало в неї роздуми: чи він теж так робив? Як він проводив тут час? Якої він думки був про цю крихітну хатину, дивну їжу, незрозумілу мову, безперестанний гул моря, ватагу Гіро? Чи подобалось йому на Таїті? Чи він, як і Алма, вважав цей острів надто чужим і чудернацьким, щоб його полюбити? Чи засмагав він на сонці, як тепер Алма на чорному піщаному пляжі? Чи сумував за свіжими фіалками й тихим співом дрозда удома, як Алма навіть у ті хвилини, коли милувалась пишним гібіскусом і слухала гучні викрики зелених папуг? Який він був — сумний і зажурений чи радісний, бо знайшов рай на землі? Чи хоч раз згадував про Алму? Чи тут же викинув її з голови, радіючи, що звільнився від її бентежних бажань? А, може, він забув про неї, бо закохався у Хлопчика? А Хлопчик — де він тепер? Та й хлопчиком його не назвеш — подумки зізналася Алма, вкотре передивившись малюнки.

Зображена на них постать була схожа, скоріше, на юнака. А тепер, коли минуло вже два чи три роки, він уже став дорослим чоловіком. Однак Алма все одно називала його Хлопчиком і не переставала його всюди шукати.

Але в затоці Матаваї не було ні сліду, ні згадки про нього. Вона шукала його в обличчях усіх чоловіків, які проходили селищем, усіх рибалок, які ловили рибу на узбережжі. Коли преподобний Веллс розповів Алмі, що Емброз навчив одного таїтянця таємниці запилення ванільних орхідей (маленькі хлопчики, маленькі пальчики, маленькі прутики), вона подумала — це точно він. Але навідавшись на плантацію, застала там не Хлопчика, а кремезного чоловіка з пов’язкою на одному оці. Алма кілька разів ходила на ванільну плантацію, вдаючи, начебто її цікавить, що там відбувається, але не побачила нікого, хоч трохи схожого на Хлопчика. Раз на кілька днів вона казала, що їде збирати гербарій, а насправді поверталася в столицю Папеете, позичивши з плантації поні для довгого переїзду. Діставшись туди, Алма цілими днями блукала вулицями до самого вечора, вдивляючись у лиця перехожих. Поні дибало слідом за нею — кістлява тропічна версія Сомса, вірного приятеля її дитинства. Вона шукала Хлопчика на пристані, біля будинків розпусти, в готелях, де мешкали шляхетні французькі колоністи, в новому католицькому соборі, на ринку. Деколи перед нею виринав високий, статний тубілець із коротким волоссям, і вона підбігала до нього й легенько стукала по плечі, ладна запитати будь-що, тільки б той обернувся. Щоразу вона була певна: це він!

Але завжди помилялась.

Алма знала, що невдовзі їй доведеться розширити пошуки, шукати його за межами Папеете й затоки Матаваї, але не знала, з чого почати. Острів Таїті мав тридцять п’ять миль завдовжки й дванадцять — завширшки і за формою був схожий на криву вісімку. Чимало його ділянок було важко, а то й узагалі неможливо подолати. Варто було вийти за межі затіненої, піщаної дороги, що почасти огинала берегову лінію, і місцевість подекуди ставала непролазна. До вершин пагорбів тягнулися східчасті плантації ямсу, гаї кокосових пальм і хвилясті пасма трави, а їм на зміну зненацька приходили високі скелі й непрохідні джунглі. Алмі розповідали, що на високогір’ї ніхто не жив — самі лише верховинці: майже міфічні персонажі, які напрочуд вправно лазили по скелях. Ці люди не були ні мисливцями, ні рибалками. Дехто з них ніколи не торкався до морської води. Таїтянці, які жили серед скель, і ті, що мешкали на узбережжі, споконвіків ставилися одне до одного насторожено — між ними пролягала межа, якої ніхто не наважувався переступити. Може, Хлопчик належав до тих племен, що жили в верховині? Однак Емброз зображав його біля моря, з рибальською сіткою в руках. Алмі ніяк не вдавалося розгадати його таємниці.

Хтозна, чи не був Хлопчик моряком — помічником на китобійному судні, яке затрималося на якийсь час у порту? Якщо так, то вона ніколи його не знайде. Його могло занести в будь-який куточок світу. А може, його взагалі вже не було серед живих. Але відсутність доказів — як Алма чудово знала — це не доказ відсутності.

Треба шукати далі.

У місіонерському селищі вона нічого не дізналася. Брудних пліток про Емброза вона жодного разу не чула — навіть під час купань на річці, коли всі жінки плескали язиками, аж гай шумів. Про містера Пайка, за яким усі так сумували, ніхто слова кривого не сказав. Алма навіть наважилася запитати преподобного Веллса:

— А з ким тут містер Пайк приятелював найближче? Він мав друга, якого любив більше за інших?

Той тільки глянув на неї своїми ясними очима й відповів:

— Містера Пайка всі любили.

Це сталося в той день, коли вони пішли на могилу Емброза. Алма попросила завести її туди, щоб віддати шану покійному батьковому робітнику. Прохолодного й захмареного пообіддя вони разом вибралися на пагорб Тагара, де недалеко від вершини хребта було розташоване невелике англійське кладовище. Преподобний Веллс видався Алмі дуже приємним супутником, бо рухався він швидко й спритно будь-якою місцевістю й дорогою розповідав усілякі цікаві історії.

— Коли я сюди тільки приїхав, — сказав він того дня, підіймаючись на крутий пагорб, — я вирішив визначити, які рослини й овочі споконвіків ростуть на Таїті, а яких привезли сюди давні поселенці й дослідники, але, розумієте, з’ясувати таке, на жаль, дуже важко. Самі таїтянці мені з цим не допомогли, бо вони вірять, що всі тутешні рослини — навіть ті, що дають урожай — тут посадили боги.

— Греки казали так само, — задихано зауважила Алма. — Вони вірили, що виноградну лозу й оливкові гаї посадили боги.

— Ага, — кивнув преподобний Веллс. — По-моєму, люди забувають про те, що самі колись створили, правда? Тепер нам відомо, що всі полінезійські народи, поселяючись на новому острові, привозять зі собою корінь таро, кокосову пальму й хлібне дерево, але спитайте