Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

вершників. Командувала ними жінка з цілком білим, коротко стриженим волоссям, зі злим, затятим обличчям, знівеченим шрамами, з яких один перекреслював щоку від скроні до кутика губ, а другий підковкою обіймав око. Жінка також не мала більшої частини правого вуха, а її ліва рука нижче ліктя закінчувалася шкіряним циліндром із мідним гаком, за який зачеплено було вуздечку.

Жінка, міряючи їх злим, повним запеклої мстивості поглядом, запитувала про ельфів. Про скойа’таелів. Про терористів. Про недобитків командо, які зуміли втекти після розгрому кілька днів тому.

Ярре, Люцена та інваліди, уникаючи погляду біловолосої та однорукої жінки, говорили, невиразно мимрячи, що ні, що нікого вони не зустрічали й нікого не бачили.

«Брешете, — думала Біла Райла, та, яка колись була Райлою Чорною. — Брешете, а я про те знаю. Брешете з милосердя.

Але то все одно не має значення.

Бо я, Біла Райла, милосердя не знаю».

* * *

— Урррааааа, славтеся, ґноми! Віват, Барклаю Ельс!

— Хай жииии-вууууть!

Новіградська бруківка гуділа під підкованими чобітьми бравих жовнірів із Добровольчого гуфця. Ґноми марширували в типовому для них строю, п’ятірками, штандарт із мітлами розвивався над колоною.

— Хай живе Магакам! Віват, ґноми!

— Хвала їм! Слава!

Раптом хтось у натовпі засміявся. Кілька осіб підхопили. А за мить від сміху вже падали всі.

— Це афронт… — ковтнув повітря ієрарх Геммельфарт. — То скандал… Це не можна пробачити…

— Мерзотні нелюди, — просичав жрець Віллемер.

— Удавайте, що ви не бачите, — спокійно порадив Фольтест.

— Не треба було скупитися їм на винагороду, — кисло сказала Мева. — Ані відмовляти в продовольчому постачанні.

Ґномські офіцери зберігали повагу й форму, перед трибуною вони виструнчилися й відсалютували. Сержанти та солдати Добровольчого гуфця натомість висловили своє незадоволення стосовно зроблених королями й ієрархом бюджетних скорочень. Одні, минаючи трибуну, показували королям зігнутий лікоть, інші демонстрували інакший зі своїх улюблених жестів — кулак із випрямленим угору середнім пальцем. Жест той в академічних колах мав назву digitus infamis. Плебс називав його більш образливо.

Рум’янець на обличчях королів та ієрарха доводив, що вони знають обидві назви.

— Не треба було ображати їх скупістю, — повторила Мева. — Це амбітний народець.

* * *

Співун на Ельскердезі завив, виття перейшло в жахливий заспів. Ніхто з тих, що сиділи біля вогнища, не повернув навіть голови.

Тим, хто після довгого мовчання заговорив першим, був Бореас Мун.

— Світ змінився. Справедливість затріумфувала.

— Ну, з тією справедливістю то, може, і перебір, — легенько всміхнувся пілігрим. — Утім, я б погодився з тим, що світ начебто пристосувався до фундаментального принципу фізики.

— Цікаво, — протяжно промовив ельф, — чи ми про той самий принцип думаємо.

— Кожна дія, — сказав пілігрим, — спричиняє протидію.

Ельф пирхнув, але було те пирхання досить зичливе.

— Очко на твою користь, чоловіче.

* * *

— Стефане Скеллен, сину Бертрама Скеллена, ти, який був імператорським коронером, встань. Найвищий Трибунал Вічної з ласки Великого Сонця Імперії визнав тебе винним у тих злочинах, у яких тебе звинувачують, та у вчинках неправих, як-то: державна змова й участь у заколоті, що мав за мету злочинний замах на фундаментальний порядок Імперії, а також на власну особу Імператорської Величності. Вину твою, Стефане Скеллен, було підтверджено й доведено, а Трибунал не вбачає полегшувальних обставин. Його Найясніша Імператорська Величність не скористався у твоєму випадку правом помилування.

Стефане Скеллен, сину Бертрама Скеллена. Із зали приговору тебе буде переведено до Цитаделі, звідки, коли настане відповідний час, буде тебе виведено. Як зрадник, ти негідний ступати землею Імперії, а тому будеш покладений на дерев’яний щит і на тому щиті кіньми поволочений на площу Тисячоліття. Як зрадник, не гідний ти дихати повітрям Імперії, а тому на плацу Тисячоліття будеш повішений рукою ката за шию на шибениці, між небом і землею. І будеш там висіти доти, доки не помреш. Тіло твоє буде спалене, а попіл — розвіяний на чотири боки.

Стефане Скеллен, сину Бертрама, зраднику. Я, голова Найвищого Трибуналу Імперії, виносячи тобі вирок, востаннє вимовляю твоє ім’я. З цієї хвилини хай буде воно забуте.

* * *

— Вдалося! Вдалося! — крикнув, вриваючись до деканату, професор Оппенхаузер. — Вдалося, панове! Нарешті! Нарешті! Це функціонує! Воно крутиться! Працює! Це працює!

— Справді? — зухвало й досить скептично запитав Жан Ля Вуазьє, професор хімії, що серед студентів звався Вуглесмородором. — Та бути не може! А що, цікаво мені оце, працює?

— Вічний двигун!

— Perpetuum mobile? — зацікавився Едмунд Бумблер, старенький викладач зоології. — Насправді? Чи ви не перебільшуєте, колего?

— Анітрохи! — крикнув Оппенхаузер і підскочив по-козлиному. — Ані крихти! Працює! Двигун діє! Я його запустив — і він діє! Діє без перерви! Безустанку! Вічно! Віковічно! Цього неможливо переповісти, колеги, це треба побачити! Ходімте до моєї майстерні, швидко!

— Я їм сніданок, — запротестував Вуглесмородор, але його протест потонув у гомоні та загальному піднесеному розгардіяші. Професори, магістри й бакалаври в поспіху накидали на тоги плащі й делії, бігли до виходу, очолювані Оппенхаузером, який усе ще продовжував кричати. Вуглесмородор показав їм услід digitus infamis і повернувся до булки з паштетом.

Групка вчених, під час маршу все завзятіше бажаючи побачити результат тридцятирічних зусиль Оппенхаузера, швидко подолала дистанцію, що віддаляла їх від майстерні славетного фізика. Ось-ось уже мали вони відчинити двері, коли ґрунт здригнувся. Відчутно. Та що там — сильно. Та що там — дуже сильно.

Був то сейсмічний струс, один із серії струсів, які спричинило знищення чародійками фортеці Стигга, криївки Вільгефорца. Сейсмічна хвиля дісталася з далекого Еббінґа аж сюди, до Оксенфурта.

З брязкотом вилетіло кілька скелець вітражу на фронтоні кафедри мистецтва. Упало із замальованого бридкими словами цоколю погруддя Нікодема де Боота, першого ректора університету. Упала зі столу кружка з відваром, яким Вуглесмородор запивав булку з паштетом. Упав із паркового платана студент першого року фізики Альберт Сольпетра, який заліз на той платан, аби похвалитися перед студентками медицини.

А perpetuum mobile професора Оппенхаузера, його легендарний вічний двигун, ворухнувся ще раз і став. Назавжди.

І ніколи вже не вдалося його знову запустити.

* * *

— Хай живуть ґноми! Хай живе Магакам!

«Що воно за збиранина, що воно за банда, — думав ієрарх Геммельфарт, благословляючи тремтячою рукою дефіляду. — Кого тут славлять? Перекупних кондотьєрів, непристойних ґномів, що воно за дивний авторамент? Хто врешті-решт виграв цю війну — ми чи вони? Боги, треба б звернути на те увагу королів. Коли історики й письменники візьмуться до роботи, належить піддати їхні писання цензурі. Найманці, відьмаки, платні розбійники, нелюди й усілякий інший підозрілий елемент має зникнути з хронік людськості. Має виявитися викресленим, стертим. Ані слова про них.