Стівен Кінг - Зелена миля

розповідав, біль, з яким той камінь ішов, був для мене в чомусь навіть приємним. Бо то був перший сильний біль, який я відчував відтоді, як мав захворювання сечових шляхів, двадцять чотири роки тому. Хвороби, які забирали моїх друзів і близьких з мого покоління, аж доки нікого з них не лишилося взагалі: інсульт, рак, серцеві напади, хвороби печінки, крові, — не торкалися мене, оминали, як людина за кермом викручує його, щоб уникнути зіткнення з оленем чи єнотом на дорозі. В єдиній серйозній аварії я дістав лише подряпину на руці. 1932 року Джон Коффі зробив мені щеплення життям. Стратив струмом життя, можна сказати. Рано чи пізно я вирушу на той світ — авжеж, вирушу, будь-які ілюзії щодо власного безсмертя, які я мав, розвіялися зі смертю Містера Джинґлза, — але я мріятиму про смерть задовго до того, як вона мене знайде. Правду кажучи, я вже про неї мрію, мріяв відтоді, як померла Елейн Коннеллі. Та чи ж треба вам казати?

Я переглядаю ці сторінки, ворушу їх тремтячими поплямованими руками й думаю, чи є в них бодай трохи сенсу. Як у тих книжках, що буцімто мають ушляхетнювати й утверджувати торжество життя. Я згадую проповіді свого дитинства, гучноголосі утвердження в церкві Славімо Ісуса, Господь-бо Могутній, і я пригадую, як священики казали, що кожен горобець — під оком Господнім, що Він бачить і помічає навіть найдрібніше з-поміж своїх творінь. Коли я згадую Містера Джинґлза і крихітні скалочки деревини, які ми знайшли в тій нірці на крокві, то думаю, що так воно і є. Та все ж цей самий Господь пожертвував Джоном Коффі, який намагався чинити добро — у свій сліпий спосіб, пожертував так дико, як старозавітні пророки приносили в жертву беззахисних ягнят… як Авраам без вагань приніс би в жертву рідного сина, якби йому справді наказали. Я згадую, як Джон сказав, що Вортон убив близнючок Деттерик їхньою любов’ю, бо вони любили одна одну, і отак воно щодня, у всьому світі. Коли щось стається, Бог дозволяє цьому статися, а коли ми кажемо: «Я не розумію», Бог відповідає: «А мені байдуже».

Я згадую Містера Джинґлза, який помер, коли я стояв до нього спиною, бо мою увагу узурпувала недобра людина, чиїм найвитонченішим почуттям, здавалося, був своєрідний різновид мстивої допитливості. Я згадую Дженіс, як із кожним посіпуванням збігали останні непритомні секунди її життя, поки я стояв біля неї навколішки під зливою.

«Припини, — намагався сказати я Джонові того дня в його камері. — Відпусти мої руки, я потону, якщо не відпустиш. Потону чи вибухну».

«Не вибухнете», — відказав він, прочитавши мої думки й від них усміхаючись. І найжахливіше те, що я не вибухнув. Досі.

Але принаймні одне лихо старизни не оминуло й мене: я потерпаю від безсоння. Пізно вночі я лежу в ліжку, слухаю вогке безнадійне кахикання немічних чоловіків і жінок, які кашлем прокладають собі курс дедалі глибше в старечий вік. Часом я чую дзвінок виклику, чи порипування підошов у коридорі, чи маленький телевізор місіс Джевітс, з увімкненими нічними новинами. Я лежу тут, а якщо у вікно світить місяць, роздивляюся його. Я лежу тут і згадую Брутала, і Діна, а часом — і Вільяма Вортона, як він сказав: «Точно, ніґере, я поганючий». Згадую Делакруа, як він казав: «Начальнику Еджкомб, дивитися — я навчити Містер Джинґлз новий трюк». Я згадую Елейн, яка стояла у дверях сонячної тераси й наказувала Бредові Долану дати мені спокій. А часом я поринаю в напівдрімоту й тоді бачу той тунель крізь запинало дощу, в якому стоїть, кутаючись у сутінки, Джон Коффі. У тих легких напівснах це ніколи не буває звичайним обманом зору; то завжди й напевно він, мій здоровань, просто собі стоїть і дивиться. Я лежу тут і чекаю. Думаю про Дженіс, про те, як я втратив її, як вона стекла крізь пальці разом із кров’ю під дощем, і чекаю. Ми всі зобов’язані померти, винятків не буває, я знаю це, але іноді, о Господи, яка ж довга ця Зелена миля.

Післяслово автора

Гадаю, писати ще один роман у частинах мені більше не захочеться (хоча б тому, що для критиків це шанс потоптатися по твоїх кістках не один раз, а цілих шість), але саме по собі це таке переживання, від якого я б нізащо в житті не відмовився. Цю післямову я пишу напередодні публікування другої частини «Зеленої милі», і поки що експеримент наче вдалий, принаймні в плані продажу. А за це, Постійний читачу, я хочу подякувати тобі. А ще нас усіх розворушує новизна — ми трохи під новим кутом дивимося на стару справу розповідання історій. Не знаю, як для вас, а для мене все було саме так.

Я писав швидко, бо формат вимагав писати швидко. Частково в цьому був кайф, але таке писання могло породити купу анахронізмів. Наглядачі та в’язні слухають по радіо в блоці Е «Алею Аллена», але я сумніваюся, що Фред Аллен вів цю програму 1932 року. Те саме стосується Кея Кайзера та його «Коледжу музичної освіти». Я не виправдовуюся, але часом видається, що історію, яка щойно зникла за обрієм, набагато важче досліджувати, ніж Середні віки чи часи хрестових походів. Мені вдалося визначити, що Брутал справді міг назвати мишу на Милі Пароплавом Віллі (діснеївський мультик на той час існував уже чотири роки), але є в мене скрадлива підозра, що порнографічна книжечка-комікс про Попая і Олів Ойл — це справжній артефакт тієї епохи. Можливо, я трохи наведу лад у цьому всьому, коли і якщо вирішу видати «Зелену милю» окремою книжкою… а може, й залишу ці ляпи. Зрештою, хіба сам великий Шекспір у п’єсі «Юлій Цезар» не допустив анахронізму у вигляді дзиґаря, що б’є, задовго до того, як винайшли механічні годинники?

Якщо видавати «Зелену милю» окремим томом, то виникнуть свої труднощі, це я вже зрозумів. Частково тому, що книжку не можна публікувати в такому вигляді, як вона виходила — порційно. Оскільки за взірець мені правив Чарльз Діккенс, я розпитав у кількох людей, як Діккенс давав собі раду з проблемою поновлення сюжету попередніх епізодів у пам’яті читачів. Я очікував чогось на зразок стислого переказу змісту, як ті синопсиси, що передували кожному випуску моїх улюблених романів у частинах від «Сетедей Івнінг Пост», але виявилося, що Діккенс діяв більш витончено: вбудовував синопсис у свою оповідь.

Доки я роздумував, як мені це