Рей Бредбері - Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

— Я думаю.

— Ну й що?

— Твоя правда. Ніхто не зловив. І, мабуть, ніколи не зловить. Надто вже вони прудкі.

— Не в тому річ. Просто їх немає, — сказав Том. Тоді трохи подумав і ствердно кивнув головою. — Атож, їх просто ніколи на світі не було й немає… А записати я хочу ось що… — Він нахилився і щось зашепотів братові на вухо.

Дуглас записав.

Обидва прочитали записане.

— Щоб я пропав! — вигукнув Дуглас. — Я ж ніколи про таке й не подумав! Оце відкриття! І воно таки правда: старі люди ніколи не були дітьми.

— Але це трохи сумно, — тихо мовив Том. — А ми нічим не можемо їм зарадити.

♦

— Схоже на те, що в місті повно машин, — сказав Дуглас біжачи. — У містера Ауфмена — Машина щастя, у міс Ферн і міс Роберти — Зелена машина. А в тебе, Чарлі, що?

— Машина часу! — засапано відповів Чарлі Вудмен, не відстаючи від нього. — Слово честі, три слова честі!

— Возить у минуле і майбутнє? — спитав Джон Хафф, легко випереджаючи їх обох.

— Тільки в минуле, не все ж тобі одразу. Ось ми й тут.

Чарлі Вудмен зупинився біля живоплоту. Дуглас придивився до старого будинку.

— Стривай, та це ж дім полковника Фрійлі. Ну, тут ніякої Машини часу бути не може. Він же не винахідник, а коли б і змайстрував таку річ, як Машина часу, ми б давно вже про це знали.

Чарлі та Джон навшпиньки піднялися східцями веранди. Дуглас пирхнув, покрутив головою і лишився стояти внизу.

— Гаразд, Дугласе, — сказав Чарлі. — Лишайся тут, коли ти такий дурний упертюх. Авжеж, полковник Фрійлі не винайшов цю Машину часу. Але він ніби її власник, і вона вже давно тут. Ми були просто дурні, що не додивилися раніше. Тож бувай здоровий, Дугласе Сполдінг!

Чарлі взяв Джона під лікоть, так наче супроводив даму, відчинив сітчасті двері веранди й ступив за поріг. Двері зачинились не одразу. Дуглас притримав їх і мовчки рушив слідом.

Чарлі перейшов веранду, постукав у двері будинку й відчинив їх. Усі троє зазирнули в довгий темний передпокій, що вів до кімнати, звідки линуло тьмаве, зеленкувате й водянисте, наче в підводній печері, світло.

— Полковнику Фрійлі! Ані звуку.

— Він погано чує, — прошепотів Чарлі. — Але казав мені, щоб я просто заходив і гукав. Полковнику!

У відповідь лише звідкись ізгори посипалася курява, кружляючи в повітрі навколо кручених сходів. Потім з підводної печери в кінці передпокою долинув якийсь шерех.

Хлопці обережно пройшли через передпокій і заглянули до кімнати, де було всього два предмети вмеблювання — старий чоловік і крісло. Ті предмети були дуже схожі на вигляд: обидва такі худі, що одразу впадало в око, як і з чого вони стулені, де в них суглоби, а де м’язи й сухожилки. Решту кімнати становила груба дощана підлога, голі стіни й нерухоме німотне повітря.

— Він наче мертвий, — прошепотів Дуглас.

— Ні, то він обмірковує, куди б йому ще помандрувати, — тихо, але гордо пояснив Чарлі. — Полковнику!

Один з темних предметів поворухнувся — то й був полковник. Він покліпав очима, видивляючись до дверей, і на його обличчі розпливалася широчезна беззуба усмішка.

— Чарлі!

— Полковнику, а це Дуглас і Джон, вони теж прийшли, щоб…

— Заходьте, хлопці. Сідайте, сідайте. Хлопці ніяково вмостилися на підлозі.

— А чому нема… — почав був Дуглас.

Чарлі миттю штурхонув його ліктем під ребра.

— Нема чого? — запитав полковник Фрійлі.

— Він має на думці, що нема сенсу говорити нам самим. — Чарлі нишком зробив промовисту гримасу Дугласові, тоді всміхнувся до старого. — Нам же нічого сказати. Розкажіть щось ви, полковнику.

— Стережися, Чарлі. Старі люди тільки й чекають нагоди побазікати. Їх лише попрохай — то як почнуть торохтіти, чисто мов старий іржавий ліфт, що зрушив з місця та й поповз нагору.

— Чін Лінсу, — наче ненароком кинув Чарлі.

— Що? — спитав полковник.

— Бостон, — підказав Чарлі. — Тисяча дев’ятсот десятий рік.

— Бостон, тисяча дев’ятсот десятий… — Полковник нахмурив брови. — А, Чін Лінсу, ну звісно!

— Саме так, полковнику.

— Дайте подумати, зараз… — Голос полковника став невиразний, мовби полинув ген над водами тихого озера. — Зараз пригадаю…

Хлопці чекали.

Полковник Фрійлі заплющив очі.

— Перше жовтня дев’ятсот десятого року, гарний і тихий прохолодний вечір, театр вар’єте в Бостоні… Атож, оце воно. Повно людей, усі чекають. Оркестр, сурми, завіса! Чін Лінсу, великий східний маг і чародій! Онде він на сцені. А ось і я, посередині першого ряду. “Трюк з кулею! — оголошує він. — Запрошую охочих!” Чоловік поруч зі мною піднімається на сцену. “Огляньте рушницю! — каже Чін. — Позначте кулю!.. А тепер стріляйте з цієї рушниці позначеною кулею, поціляючи мені в обличчя, а я, — каже, — стоятиму на тому кінці сцени й зловлю кулю зубами!”

Полковник Фрійлі важко звів дух і замовк.

Дуглас прикипів до нього очима, вражений і зачудований. Джон і Чарлі теж забули про все на світі.

Аж ось старий заговорив знову, сидячи нерухомо, мов скам’янілий, і тільки губи його ворушилися.

— “Готуйсь, цілься, плі!” — гукає Чін Лінсу. Бабах! — гримить постріл. Бабах! Чін Лінсу зойкає, заточується і падає, обличчя його залляте кров’ю. У залі ґвалт. Усі схоплюються з місць. Щось там негаразд із рушницею. “Він мертвий”, — каже хтось. І справді, він мертвий. Жах, просто жах… ніколи цього не забуду… Обличчя його, мов кривава маска, завіса падає, жінки плачуть… Тисяча дев’ятсот десятий рік… Бостон… Театр вар’єте… Бідолаха… бідолаха… Полковник Фрійлі поволі розплющив очі.

— Ох ти ж! — озвався Чарлі. — Чудова історія, полковнику. А тепер, може, про Індіанця Білла?

— Про Індіанця Білла?

— Про те, як ви були з ним у прерії, давно-давно, у тисяча вісімсот сімдесят п’ятому році.

— Індіанець Білл… — Полковник занурився у темряву минулого. — Вісімсот сімдесят п’ятий рік… Атож, я й Індіанець Білл на узгірку посеред прерії, чекаємо. “Цс-с! — каже мені Індіанець Білл. — Слухай”. А прерія — наче величезна сцена, і все напоготові до початку грози. Ось загриміло. Ще негучно. Знов загриміло. Вже гучніше. А над усією прерією, скільки сягає око, — величезна й лиховісна руда хмара, повна чорних блискавиць, нависла над самою землею, миль п’ятдесят завширшки, миль п’ятдесят завдовжки, з милю заввишки і не більш як на дюйм від землі. “О боже! — волаю я на тому своєму узгірку. — О боже!” Земля гупає, мов знавісніле серце, атож, хлопці, мов серце, охоплене жахом. Я весь трушуся, ось-ось розсиплюся на кістки. Земля двигтить: торох! торох! бам! Громовиця. Тепер мало хто так каже — громовиця. О, як вона гримотіла, та страшна громовиця, як