Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

– Я четвертий день не сплю, і мене зараз вирубить.

Насмішка зникла з очей, і Тимофій розгублено роззирнувся.

– Тут?

– Ага, на цьому дивані. Але ти мусиш пообіцяти, що розбудиш мене за хвилину. – Рута опустила погляд і вп’ялася почервонілими очима в Тимофія. – Рівно через шістдесят секунд – не більше, не менше.

– У чому сенс?

– Заснувши, я опинюся по той бік, – дівчина недбало кивнула на вікно, ніби повідомляла про те, що збирається на прогулянку. – У тому вимірі, про який я розказувала та в існування якого ти не віриш. Я зможу перевірити, що ти написав на аркуші, потім піду до кухні, візьму ножа й видряпаю це слово на своїй руці.

Тимофій несамохіть скривився.

– Навіщо? – Рута не відповідала, і тоді він, усе ще кривлячи верхню губу, неначе сам до себе промовив: – Ти зараз, типу, натякаєш, що напис з’явиться, коли я тебе розбуджу?

Рутина спроба всміхнутися завершилася повним фіаско – м’язи обличчя відмовлялися складатися в усмішку, тож дівчина лише буркнула:

– Ага.

– Ти божевільна, – Тимофій змірював її недовірливим, напруженим поглядом.

Рута вигнула брову.

– Ось і побачимо, – її зсудомлений рот нагадував косу тріщину.

Хлопець закліпав. Тієї миті вираз його обличчя став майже потішним: Тимофій Русецький нагадував малюка, якого батьки ведуть на чортове колесо, а він не наважується зізнатися, що до всирачки боїться висоти.

– Це якийсь фокус?

– Ні. – Рута не відводила очей. – Я хочу, щоб ти весь час був тут, у цій кімнаті, нікуди не виходив.

Тимофій усвідомлював, що відбувається щось незвичайне, але навіть не припускав, що змарніла дівчина на його дивані говорить правду. Він був дипломованим лікарем, мав чітке уявлення про те, як функціонує реальний світ, а тому не сумнівався: Рута нізащо не здогадається, що за слово він написав на аркуші, і тим паче не зможе непомітно видряпати його на руці. Думки крутилися лише довкола того, як він виштовхуватиме її з квартири, коли зрозуміє, що вона таки несповна розуму. Так, дівчина звідкись дізналася про чорно-білі сни, родиму пляму на куприку та приклеєні двірники, але всьому цьому мусить знайтися раціональне пояснення. Інакше просто ніяк. Це якийсь придуркуватий розіграш. Девід, бляха, Блейн місцевого розливу. Тож хлопець був далекий від того, щоб зважувати, як реагуватиме, якщо напис таки з’явиться на Рутиній руці.

– Ну, добре, – погодився він.

– Але ти повинен розбудити мене за хвилину, – повторила Рута. – Навіть якщо для цього знадобиться бити мене по обличчі, смикати за волосся чи вилити на голову відро холодної води. Зрозумів?

Тимофій нерозбірливо мугикнув:

– Ну, типу, так.

Дівчина замотала головою.

– Ти, блін, не доганяєш: якщо не розбудиш мене, я помру. Ти маєш звільнити мене зі сну. За будь-яку ціну. – Вона вдивлявся в хлопця так прискіпливо, що той потупився й потер пальцями носа. Він нітився через її настирливість, але не вірив. Не сприймав її всерйоз. Рута майже заблагала: – Просто пообіцяй: якщо через півтори хвилини я не розплющу очі, ти зробиш усе, щоб вирвати мене зі сновидіння.

Тимофій повільно звів голову й зустрівся з нею поглядом. У його очах розцвів цілий букет емоцій: недовіра, спантеличення, зацікавлення, насмішка. Він спершу видав губами якийсь звук, щось середнє між презирливим чмиханням і ніяковим покашлюванням, після чого, побачивши, що вираз Рутиного обличчя не змінюється, неохоче відповів:

– Обіцяю.

Рута ще півхвилини не зводила з нього очей, а тоді вмостилася зручніше, розслаблено видихнула й уперше за майже півсотні годин за власним бажанням заплющила очі. Наступної миті світ довкола неї немовби полетів у прірву.

95

Рута розплющила очі, відчувши, як щось штрикнуло її в стегно, й підвелася. Озирнувшись, побачила, що крізь струхнявілу оббивку дивана прорізалася пружина.

Вона не панікувала. Щільна стіна з листя, чагарнику та стовбурів напирала на вікна – у кімнаті, як і минулого разу, панувала півтемрява. Втім коли знадвору долинув розкотистий ритмічний гуркіт – ніби попід будинком запрацював гідравлічний молот для забивання паль, – дівчина побігла на кухню, підскочила до вікна й поглядом темним, як морські глибини, потягнулася до неба.

Ні, – шкіра взялася сиротами, – цього разу все інакше.

Чорнота. Темрява зависла просто над будинком. Зблизька вона здавалася радше матово-сірою, ніж чорною. Це так само з туманом, – подумала Рута, – здалеку він нібито щільний і непроглядний, а зсередини все інакше. Крім того, пітьму проріджували віддалені бузкові сполохи, наче десь у її надрах, аритмічно блимаючи, згасала лампа з ліловим абажуром.

Отже, істоти десь неподалік.

Стукіт «гідравлічного молота» не стихав, але тепер його супроводжував якийсь крихкий чавкотливий звук, начебто палю заганяли не в землю, а під панцир гігантського жука.

Рута метнулася назад до кімнати. Пенал, яким Тимофій притиснув аркуш, стояв на місці, сивий від пилу. Дівчина скинула його зі столу, змахнула ребром долоні порохняву, схопила папірець і, заклинаючи, щоб напис не вицвів, розгорнула.

Напис таки збляк – його ледве можна було роздивитись у півтемряві, – та все-таки, примружившись, Рута прочитала: «РОМЕЙКИ».

Сім літер.

Не міг вибрати щось коротше, – насупилася вона, – і зрозуміліше.

Гупання на заході раптом урвалося. Через секунду пролунав сухий тріск, а за ним розкотистий гуркіт, від якого задвиготіла земля. Якоїсь миті підлога загойдалася так сильно, що дівчина мусила розвести руки, щоб утримати рівновагу.

За мить усе стихло.

Забравши аркуш із собою, Рута повернулася до кухні. Поклала його на стіл, щоби бачити напис (неначе боялася, що він зміниться чи вона його забуде). Потім із дерев’яної підставки ліворуч іржавої раковини дістала маленький ніж (також іржавий), перевернула долоню тильним боком догори й, закусивши губу, взялася літера за літерою видряпувати на зовнішньому боці лівого передпліччя слово з папірця. Р… О… М… Е… Вона дійшла до Й, коли небо немовби обвалилося, чорнота потекла по гілках на вікна та водночас зі сходового майданчика за вхідними дверима долетіло тихе шкрябання.

Рута інстинктивно відсахнулася від шибки. Серце загупало так часто, що здавалося, ще трохи – й вибухне. Вона згадала про Тимофія. Хвилина вже мала спливти. Чому він її не розштовхує?

Буди, – подумки наказала дівчина, – буди. Швидше!

Вовтузіння за дверима не припинялося. Рута, вирячившись, завмерла на порозі кухні, й тоді на дверну ручку натиснули. Раз. Удруге. Втретє. Дівчина, глушачи переляканий скрик, затулила долонями рота.

Двері було замкнено.

Секунду чи дві панувала тиша, а тоді ручку засмикали знову – з подвійною силою. Рута навшпиньки