Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

За вечерею вона майже не торкнулася до їжі. Аміна вкотре відзначила її мертвотну блідість (цього разу навіть Григір кидав на доньку стурбовані погляди), почала розпитувати, проте Рута тільки відмахнулася: не виспалася, та й по всьому. Після вечері вона зачинилась у своїй кімнаті.

Ніч – третю ніч без сну – дівчина просиділа на кріслі під вікном, ритмічно розгойдуючись і роздивляючись посоловілими очима темне беззоряне небо. Кілька разів повіки злипалися, Рута заледве не провалювалась у сон, але щоразу вчасно спохоплювалася. Вона прокручувала в голові розмову з Русецьким, думаючи, що сказала не так і що завадило його переконати.

Коли небо на сході посвітлішало, дівчина збагнула, що йти до Тимофія на роботу було помилкою. Позаяк їй відомо, де він живе, краще було б одразу навідатися до хлопця додому. Поміркувавши, дівчина вирішила спробувати ще раз.

Рута не уявляла, коли Русецький закінчує чергування, а тому дочекалася десятої ранку й тільки після того, непомітно вислизнувши з квартири, швидким кроком попростувала до старого автовокзалу.

Снідати вона не стала. Але вже на Київській, перед тим як прямувати до квартири Тимофія, забігла в «Сільпо», купила ще одну банку енергетика й, затримавшись на ґанку маркету, осушила її за хвилину.

94

Рута натиснула на кнопку дзвінка. Один раз, потім удруге, а потім тілом прокотилася хвиля запаморочливої млості, коліна розм’якли, і, перелякавшись, що може впасти й заснути просто під квартирою Русецького, дівчина загамселила у двері так, ніби хотіла розтрощити їх на друзки, а не достукатися. Зрештою двері відчинилися, й у просвітку між ними й одвірком вигулькнуло заспане обличчя молодого лікаря. Він повернувся з лікарні невдовзі по восьмій і вже встиг годину покуняти.

– Що за… – Хлопець упізнав Руту, й очі потемніли від роздратування: – Звідки ти дізналася, де я живу?

Дівчина відчайдушно чіплялася за його погляд.

– Я вже пояснювала, – голос був такий слабкий, що Тимофій мусив нахилятися, щоб чути, що вона говорить, – я була в тебе вдома.

– Ні, не була, – промовив хлопець не те щоб непривітно, просто констатував, що такого не було й не могло бути.

Рута зовсім кволо мотнула головою:

– Ти приводив мене сюди.

– Ні!

Дівчина спробувала прослизнути досередини, проте Тимофій підступив упритул до порога, затуляючи прохід. Подумки зауважив, що Рута від часу їхньої вчорашньої зустрічі немовби стала на кілька сантиметрів нижчою.

– Чого ти прийшла?!

Змученому недосипом і нестачею калорій мозку з великими труднощами вдавалося підтримувати тіло у вертикальному положенні. Дівчина раптом гойднулась і вперлася лобом у двері. Якби Тимофій її не зловив, вона б упала. Хлопець нарешті розгледів, що Рута невимовно змарніла. Через бліду, аж прозору шкіру на її обличчі здавалося, що воно тане. Бідолаха скидалася на щось середнє між героїновою наркоманкою та до смерті переляканою дівчиною, яку щойно ледь не зґвалтували, і Тимофій, попри те що дуже хотів, не знайшов у собі сили захряснути перед її носом двері.

Упершись долонею в стіну, Рута відтулила голову від дверей і взялася розповідати:

– У тебе двокімнатна квартира, але одна з кімнат пустує, там лише тренажер, ти використовуєш її як спортзал. Принаймні так ти мені сказав. У квартирі немає ліжок, тільки великий диван із дерев’яними бильцями, такими широкими, що на них можна спокійно ставити тарілку. У житловій кімнаті навпроти дивана висить величезна плазма, під’єднана до Інтернету, і ти майже нічого не дивишся, крім баскетболу. На балконі стоїть велосипед; ти живеш сам і, заносячи його до квартири, мусиш водночас і тримати велик, і відчиняти двері балкона, а тому на стіні біля дверей видно…

– Досить! – Його очі розширилися, маска вдаваного відсторонення сповзла, і Рута побачила на обличчі хлопця щось дуже схоже на переляк.

Кілька секунд вони німували.

– То можна мені зайти? – спитала дівчина. – Чи так і будемо тут мовчати?

Тимофій нервово почухав груди, проте з місця не зрушив. Вагався.

Рута зітхнула.

– Я більше не дійматиму тебе. Це моя остання спроба переконати тебе в тому, що я говорила правду. Впусти мене, дай мені шанс. Якщо не повіриш, обіцяю, що за трохи заберуся звідси.

– І що робитимеш? – пробурмотів хлопець.

Дівчина застогнала, і Тимофій, кілька секунд пом’явшись, нарешті зробив крок назад. Рута ввалилася до квартири, роззулася та без запрошення поплелася до великої кімнати. Опустилася на диван. Хлопець зачинив за нею двері й застиг у проході між коридором і кімнатою з таким виглядом, мовби заблукав у лісі.

– Ну… – буркнув він.

– Я дещо придумала, щоб переконати тебе, – почала Рута.

Тимофій кивнув. Дівчина обвела поглядом кімнату й попросила:

– Маєш якийсь листок? Аркуш паперу?

Хлопець глипнув на неї з таким виразом, нібито Рута заборгувала йому грошей, проте нічого не сказав, підступив до письмового стола в кутку кімнати, мовчки висунув одну з шухляд, витягнув звідти чистий аркуш А4 та подав його дівчині.

– Бери.

Та махнула рукою.

– Це не мені. Напиши на ньому якесь слово. Щось коротке, але таке, що знаєш лише ти.

Тимофій трохи насупився.

– Наприклад?

– Не знаю, – Рута знизала плечима, – дівоче прізвище матері. Пін-код своєї банківської картки. Ім’я дівчини, яка тобі подобалася в старших класах, але про яку ніхто, крім тебе, не знає. Будь-що. Але мені не показуй.

– Ти це…

– Так, я це серйозно. Що швидше ти це зробиш, то раніше я піду.

Кілька секунд хлопець дивився на Руту, потім відвернувся, дістав із шухляди зелений маркер для нотаток «Faber Castell», глянув через плече, спантеличено покрутив маркер між пальцями та лише після того, схилившись над столом, щось нашкрябав на аркуші.

– І що тепер? – Тимофій повернувся до Рути, ховаючи спантеличення за скептично-непривітною маскою.

– Згорни його та поклади на стіл, – звеліла вона. – І притисни чимось.

Зморшки на його лобі поглибшали, проте хлопець скорився. Склав аркуш удвічі й підсунув під чорну настільну «вертушку», з якої стирчали ножиці, канцелярський ніж, крихітний степлер, кільканадцять кулькових ручок і фломастерів.

– Так згодиться? – запитав він, неначе насміхаючись.

Рута проігнорувала насмішку й незворушно поцікавилася:

– У тебе є ножі?

– Е… – Хлопець збентежено закашлявся.

– Що-небудь гостре? – Рута прискалила око. – Ну?

Русецький неуважно кинув:

– Ну, є.

– На кухні?

– Так.

– Добре.

У кімнаті зависло незатишне мовчання. Тимофій переступив з ноги на ногу, в очах застигли знаки питання.

– Добре що?

Рута не відповіла. Відкинулася на спинку дивана й утупилася в стелю над головою Тимофія. Хлопець нетерпляче підганяв:

– Поясни, що ти надумала.

Розтягуючи