Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Зонею починає трусити. Якесь нервове відчуття недійсного холоду, якого вона ніяк не може опанувати. Мозок перестає функціонувати.

«Це пройде, — заспокоює її хтось поза її свідомістю, — це пройде. Треба напитись води».

— Мені хочеться води, — просить Зоня, — склянку звичайної свіжої води.

— Ах, води! Будь ласка — ось водичка. Може, ще чогось хочеться доньці?

Чого він сміється? Чого раптом напав його такий сміх? Не приступ сміху, а концерт. Зоня злякано дивиться на нього: чи може так сміятися людина, яка збирається вчинити щось огидне? Чи може сміятись таким безтурботним сміхом і перед очима в дочки збезчещувати пам'ять батька?

— Пробачте, Зонечко, мене розсмішив так ваш переляканий вигляд… Дитина злякалась? Я ж не розказав вам до кінця… Але поки що давайте… вип'ємо, Зоня…

— Ні… я не буду пити, заки не почую вашого вияснення… я не можу… я… дійсно… під враженням одної вашої фрази…

Зоня відчуває, як її руки вкриваються неприємним холодним потом і наче западається кудись піднебіння. Над язиком нависає холодна порожнеча… Чи може існувати людина без піднебіння?

«Татко, — борсається думками в одному замкнутому колі, — татко… це неможливе… це жах… І таке страхіття… ні, це неможливо…»

— Ах, Зоню, — прикриває куратор своєю долонею опікунчо її руку, — не дивіться на мене так суворо… так… не до лиця вам… Історія, яку я розповім вам, тільки покаже вам, якою надзвичайною людиною був ваш татко. Але в цій історії повинен я почати від себе. Я не хочу, аби ви зрозуміли мене не так, як треба. Я не маю сімейного життя, Зоню. Не тільки тому, що моя дружина вже сьомий рік хворіє на якусь загадкову нервову хворобу і кидається часто в приступи девотизму[150], то знову якогось богохульного атеїзму… але це й тому, що вона зовсім збаламутила мені єдину нашу дитину, мою Уршулю. Дівчині вже двадцятий рік, а вона життєво несвідома, як десятирічна дитинка. Мати не дозволяє їй продовжувати науку, ані працювати десь… взагалі виховала дівчину на засадах панночок з шляхетського дому з минулого сторіччя. Вона привчила її одягатись за старою модою… І не розуміє… що наша дитина стала смішною фігурою в місті… Через те я не можу зі своєю дитиною ніде прилюдно показатись… Поза тим дівчина нормальна… вона лише надміру побожна і скромна… І з якоюсь безнадійною терпеливістю чекає на жениха, який ніколи не появиться. Мати весь час товче їй, щоб вона проходила повз мужчин з опущеними очима, а він, той, долею рокований, сам знайде її.

— Але я не розумію, — силкується на зрівноважений тон, пробує навіть посміхнутися Зоня, — що історія вашої дочки може мати спільного з історією мого батька…

— Пробачте мені, Зонечко, я трохи заговорився. Постараюсь висловлюватися стисліше. Одним словом, Зонечко, в мене склались неможливі сімейні взаємини… нестерпна так звана сімейна атмосфера… Я ж казав вам на самому початку… що є два місця на світі, де я себе погано почуваю: це мій урядовий кабінет і дім… Причини викликають наслідки… Коротко кажучи, я мав ще одну дружину… формально — нелегальну. Була це учителька одного з приміських сіл. Ви розумієте, лишатись їй далі сільською учителькою було незручно і для мене, і для неї. Я перевіз її у Львів і тут подбав про посаду для неї в одному цукровому тресті. Я найняв квартиру, обладнав її, і ми почали не дуже нормальне, зате цілком щасливе життя. Правда, світ обмежувався для нас у чотирьох стінах нашої квартири, але нам цього вистачало. Ви розумієте… я не міг ніде появлятися разом з нею… навіть у кіно ходили ми нарізно… Але ви знаєте, Зоня, коли чоловік щасливий, то чорт стає заздрісним і починає спокутувати його, аби довести до згуби щасливого чоловіка… Таке було й зі мною. Мені ставало замало того щастя, яке я мав. Мені забагнулось почванитись перед кимсь своїм щастям… Вона ж була така молоденька… І така відмінна від усіх жінок… Я був такий безмежно щасливий, що та голубка прихилилась до мене… заавансованого у літах нещасного чоловіка… що не міг дати собі ради з тим фактом… Це було зухвальством. Я сьогодні розумію це як виклик долі…

Зонею знов починає трусити. Її пальці самі шукають руку Ясінського й конвульсивно тиснуть її.

— І ви… ви… познайомили свою паню з моїм татком? Чи так? І тоді… так?

Ясінський ніжно, по-батьківськи заспокійливим рухом гладить Зоню по голові від чола. Він замислився. По добрій хвилі:

— Успокойтесь, дитино… На вашого покійного батька не паде навіть тінь… але вернемося до речі… Так, Зоню, я підготував їх обох до цього знайомства. Вони знали один одного, ще не бачившись. І коли ваш батько прийшов до нас на вечерю, моя дружина — природне право за мною називати її так, правда? — привітала Аркадія, пардон, вашого татка, як доброго знайомого. Він, що тут говорити, він був незвичайний чоловік… Ви знаєте, як він умів з'єднувати людей… я б сказав, вже самим своїм голосом… Правда, він мав незвичайно мелодійний голос?

І не тільки це… Покійний мав якийсь природний дар створювати серед людей настрій, який йому подобався… Про це можна б багато розповідати… Я мав раз нагоду обсервувати його, чи, точніше, юрбу народу, під час його проповіді на якійсь релігійній місії… Він грав на людських настроях, як на органі… Він міг заставити тисячну юрбу істерично плакати і сміятись напереміну… Ах, Зоню, запевняю вас, що ні ви, ні ваша шановна матуся не знали покійного так, як я його знав… То був мастак, що називається. Тільки дві помилки зробив він у житті: перша — це та, що родився українцем, друга — що замість на сцену, ах, тільки не на вашу українську сцену… пішов у попи… Я собі уявляю, який був би з нього драматичний актор… Та повернемося до того фатального вечора. Під кінець вечері, розуміється, не обійшлося без того, щоб не випили ми, я помітив, що Аркадій якось особливо вдивляється в Марію… Я признаюсь вам щиро, Зоню, я був навіть радий тому… — як би то сказати? — я був безумно гордий, що можу похвалитись перед кимсь своїм скарбом, який я досі мусив таїти від людського ока… Ми, чоловіки, при найбільшій відданості вам, жінкам, все ж таки, — ви не ображайтесь, Зонечко, — дивимось на вас, як на скарб, що є нашою власністю… Вкінці мені стало вже заважати те, що ваш батько ока не зводить з Марії. Та й вона, здавалось, не зовсім ловко почувала