Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

А вона все ще всміхалася. Тоді, плеснувши в долоні, голосно повела:

— Що ж, ну, поки в мене ще є можливість використовувати свій рот, треба нею скористатися. Люсі, — сказала вона, взявши її за руку, — коли я стану каменем, розтрощи мене в порошок, будь ласка, бо ті статуї виглядають справді жахливо. Це моє дурне, але останнє бажання, яке ти маєш виконати.

Від шоку Люсі не могла нічого сказати. Не чекаючи відповіді, Елізабет повернула голову до проходу.

— Анабель, не забудь про свою обіцянку. А ти, сухоребрий. — Вона перевела погляд на Генрі. — Пообіцяй мені, що після цього всього ти візьмеш чоботи Парцифаля, підеш з ними на найбідніший ринок у Вайндвілі та віддаси їх найбільш смердючому безхатьку, якого тільки зможеш знайти. Це буде така собі помста від мертвої мене мертвому титану.

— Гарна помста. — Він кивнув, з легкою усмішкою розуміння.

— І на останок. — Елізабет перевела погляд на Арона. Тим часом каміння дістало до її живота. — Прохання до того, хто напрочуд швидко увірвався в життя моєї сестри, зруйнувавши всі наші плани. Подбай про неї, дурбелику, не менш віддано, як це робила я.

Арон поклонився з пошаною, намагаючись не піддаватися емоціям.

— Матиму за честь.

На обличчі Елізабет знову засяяла звична усмішка, коли вона повернулася назад до сестри, відпустивши її руку, тоді як на її пальцях вже з’являлися кам’яні тріщини.

— Серед всіх поганих вчинків, що ти зробила за своє життя, це — найгірший, — ледве сказала Люсі.

Чорні сльози затьмарювали їй зір, але вона почула її тихий сміх.

— Не правда, і ти це знаєш. Не сумуй. Там, куди я піду, смутку немає, а тут, де ти лишишся, його задосить і без мене.

Перш ніж закляття довершить свою справу, Люсі міцно обійняла сестру, поклавши голову їй на плече. Вона не хотіла її відпускати. Не хотіла прощатися так рано. Та як вона взагалі посміла себе вбити? Як вона посміла її покинути? Елізабет — це ж усе, що в неї лишилося.

— Ти не вигадка, ти моя сім’я, — ледь чутно сказала вона, наперекір тиску в горлі.

— Пам’ятаєш мамину колискову? — прошепотіла Елізабет. — Так ось, я не зникну, я просто стану однією з тих зір.

Вона усміхнулася наостанок, і цей вираз закарбувався в каміння смертельним закляттям. Тільки вогник в її очах навіки згас.

Люсі не ридала. Вона навіть дихати не могла. Сльози беззвучно стікали по її щоках, тіні здолали її, і вона перетворилася на фантома. Враз люстра в кімнаті розбилася, світло згасло, і довкола піднялася темрява. Меблі перевернулися, затишне сховище титана поринуло в бурю пітьми, так що іншим довелося бігти від проходу. А за мить все зникло. Пил повільно осів, і тоді зсередини порожньої кімнати, яку стало складно впізнати, знаючи її початковий вигляд, вийшла Люсі. Її обличчя, мов памороззю, накрив відчай.

Вона мовчки підійшла до друзів, поклала записник у руку Нейта й безсило зігнула коліна, але Арон зловив її руками, перш ніж вона встигла впасти. Він обійняв її, огорнувши своєю курткою, і сів біля стіни, дозволивши їй лягти на нього. Його тепло огорнуло її тіло, і Люсі страшенно хотілося заплющити очі й заснути прямісінько тут, але вона не могла цього зробити. Її долоні досі пам’ятали, як під ними згасло серцебиття Елізабет, а її яскрава усмішка перетворилася на сірий камінь.

Ніхто не наважувався заговорити. Генрі погладжував по спині заплакану Марію. Нейт просто мовчки стояв, а Анабель присіла біля брата й поклала руку їй на плече, намагаючись підтримати. Однак Люсі горювала недовго, як і просила Елізабет. Жаль їй просто нічим би не допоміг.

— Ходімо, — виголосила, підводячись. — Знищимо клятих Звірів.

За мить печера Кердемол стала порожньою. Вони повернулися в Академію, а від сховища Парцифаля не лишилося й сліду.

Любі читачі Букнет, ваша авторка буде дуже вдячна, якщо ви напишете коментар про свої враження від цього розділу. Мені насправді цікаво почути ваші думки. Однак, прошу, без великих спойлерів, щоб інші читачі могли прожити ці емоції так само, як і ви