Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

що не знаю». — «Це мій герб». — «Ковадло?» — «Так, на нього завжди можна щось покласти». Сміється до неї. «Яке свинство. В такому разі ви б уже краще ліжко накололи». — «Ні, ковадло краще. Ковадло краще». — «Ви що, коваль?» — «Трохи є. Ми все можемо. Тільки ви, Міцо, мене не так зрозуміли, про ковадло. До мене нікому не вільно надто близько підходити, фройляйн, а то можна обпектися. Але не думайте, що я зразу кусатися буду, а вас — так взагалі ніколи. Ми ж тут так мило гуляємо, я ще хотів би десь сісти й трохи відпочити». — «А у Пумса всі такі, як ви?» — «Як сказати, Міцо, нам пальця до рота не клади». — «І чим же ви займаєтеся?»

Як би затягти тебе в якийсь видолинок? Тут же взагалі ні душі. «Ой, Міцо, ти краще свого Франца спитай, той усе знає не згірш за мене». — «Але він нічого не каже». — «То й добре. Правильно робить. Краще про це мовчати». — «А ти мені скажеш?» — «А що ж ти хочеш знати?» — «Що ви робите?» — «А поцілуєш мене?» — «Ну, якщо скажеш».

І ось він уже тримає її в обіймах. У хлопця дві руки. Як сильно він стискає! Для всього свій час, час садити і час виривати посаджене, час шукати і час розгубити. Ой, немає чим дихати. Не відпускає. Як жарко. Та пусти. Ще кілька разів так притисне, і мені кінець. О Боже, він же мусить мені спершу сказати, що там з Францом, що, власне, Франц хоче, і як усе було, і що вони про це думають. «Годі, Райнгольде, пусти». — «Отож-бо». І відпускає, стоїть перед нею, падає на коліна, цілує туфельки, вже зовсім здурів, цілує панчохи, піднімається вище, її сукню, руки, для всього свій час, аж до шиї. Вона сміється, відбивається руками: «Відчепися, йди геть, ти зовсім здурів!» Бач, як розпалився, тобі холодний душ не зашкодив би. Він тяжко дихає, сопе, притис обличчя до її шиї, щось лепече, годі розібрати, нарешті підняв голову — справжнісінький тобі бик! Узяв за руку, йдуть далі, а дерева співають. «Поглянь, Міцо, який гарний видолинок, наче спеціально для нас. О, та тут на вихідних уже хтось побував, вогонь розводив. Зараз це все ми приберемо. А то ще штани забруднити можна». Чи й справді тут сісти та перепочити? Може, він тоді швидше розговориться. «Ну, гаразд, якщо тобі так хочеться. Тільки якби щось підстелити». — «Зачекай, Міцо, я зараз піджак скину». — «Так значно краще, дякую».

І ось лежать вони в неглибокому видолинку, на схилі, порослому травою, Міца відкинула ногою якусь консервну бляшанку, перевернулася на живіт і поклала руку Райнгольду на груди. Так би й одразу! Усміхається до нього. А коли він розстебнув сорочку і з-під неї визирнуло ковадло, вона вже не відвертається. «А тепер розказуй, Райнгольде». Він притискає її до грудей. Так би й одразу! Ось вона тут, таке гарненьке дівча, все йде як годиться, розкішне дівча, просто дивовижне, потримаю її подовше, і нехай там Франц здіймає бучу хоч до небес, раніше, ніж я захочу, назад він їх не отримає. Райнгольд сповз трохи нижче, притягнув Міцу до себе, стис в обіймах, упився в її уста, в голові жодної думки, лише пристрасть, сліпа й дика жага, тепер кожен рух відомий наперед, нехай тільки спробує хтось завадити! Розтрощить усе, розіб'є на друзки, жоден буревій, жоден каменепад його не зупинять! Немов снаряд, випущений з гармати, все, що трапиться йому на шляху, проб'є, проламає, відкине вбік, і полетить далі — вперед.

«Та не так сильно, Райнгольде!» Аж розімліла від нього, якщо не зберуся на силі, він опанує мною. «Міцо!» Він дивиться на неї, не відпускає. «Ну, Міцекен!» — «Що, Райнгольде?» — «Чого ти мене так розглядаєш?» — «Слухай, ти недобре зі мною чиниш. А Франца ти давно знаєш?» — «Твого Франца?» — «Так». — «Твого Франца? А хіба він ще твій?» — «А чий же він іще?» — «Ну а я тоді чий?» — «Ти?» Вона хоче сховати обличчя в нього на грудях, але він із силою підняв її голову. «То чий же я?» Вона притислася до нього, долонею затуляє йому рота. О, він знову розпалився, я таки справді йому подобаюся, бач, як припадає до мене, як горнеться, а сам так і горить, так і горить… Не допоможуть жодні брандспойти й забракне води, щоб загасити полум'я, яким охоплений весь будинок, яке вже виривається назовні.

«Та пусти вже мене!» — «Чого ж ти хочеш, крихітко?» — «Нічого, бути з тобою». — «Ось бачиш. Я також твій, еге ж? А ти що, посварилась із Францом?» — «Ні». — «Та зізнайся, що посварилася». — «Та кажу тобі, що ні. Краще розкажи мені щось про нього, ти ж його вже давно знаєш». — «Та про нього й розказати особливо нічого»». — «О!» — «Нічого не розкажу, Міцо!» Хапає її, перекидає на спину, вона пручається: «Ні, не хочу». — «Чого ти комизишся, дорогенька?» — «Відпусти, дай мені підвестися, а то ще забруднюся тут». — «А якщо я тобі розкажу дещо?» — «О, це вже інша розмова». — «А що я за це одержу, Міцо?» — «А що ти хочеш?» — «Усе!» — «Ну, побачимо». — «То все чи ні?» Їхні обличчя так близько одне до одного, аж пашать; вона мовчить, сам не знаю, що мені робити, якась думка промайнула й одразу щезла, і знову в голові порожньо, немов згасла свідомість.

Він підвівся із землі — фе, помити б обличчя, що це за ліс, і справді добряче забруднився. «Гаразд, розкажу тобі дещо про Франца. Я давно його знаю. Це насправді рідкісний тип. Ми з ним познайомилися у кнайпі на Пренцлавській алеї. Минулої зими. Він торгував газетами і знався тоді з одним чолов'ягою… як же пак його звали? О, згадав, Мек, саме так. Там я з ним і познайомився. Потім ми з ним часто сиділи разом у кнайпі, а про дівчат я тобі вже розповідав. «То це правда?» — «Звісно! Тільки телепень цей Біберкопф, справжнісінький телепень, хвалитися йому тут нічим, усе йшло від мене. А ти думала, що то він мені своїх дівок збував? Господи, та які там у нього дівки! Куди йому! Як його послухати, то мені пряма дорога до Армії Спасіння, щоб я зміг виправитися». — «Та ти ніколи не виправишся, Райнгольде». — «Ні, як бачиш. Зі мною годі щось зробити. Який є, таким уже й залишуся. Це так само зрозуміло, як «амінь» у церкві, й нічого тут не зміниш. Але у твого, Міцо, у твого