Михайло Шолохов - Тихий Дін

— Що? — відірвався від бінокля Листницький.

Бунчук очима показав йому на бджолу, і Листницький усміхнувся.

— Гіркий буде її мед, як ви гадаєте?

Відповів йому не Бунчук. Звідкись з-за далекої купи сосон кулемет закуйовдив тишу пронизливим сорочачим ча-чаканням, гряд куль прошив березки, на гриву сотникового коня кружачи й маючи, впала стята кулею гілка.

Вони скакали до села, підганяючи коні погуками, нагаями. Вслід їм, без найменшої перерви кінчав австрійський кулемет бинду.

Далі Листницькому не раз доводилось зустрічатись з охотником Бунчуком, і завсіди він дивувався тій непереможній волі, що світліла в суворих його очах, дивувався і не міг розгадати, що ховалось за невловимою потайністю, хмарною тіншо навислою на обличчя такої простої з вигляду непоказної людини. Бунчук і говорив якось недоказуючи, з усмішкою, затиснутою в твердому куті губів, наче йшов,

обходячи тільки йому відому правду покрученою стежкокэ. Його перевели до кулеметної команди. Тижнів через півтора (полк став на денний відпочинок) Листницький по дорозі до командира сотні дігнав Бунчука. Він ішов попід стінкою спаленої комори, грайливо помахуючи лівим п'ястям.

— А-а, охотнику.

Бунчук повернув голову і козиряючи оступився набік.

— Куди ви йдете? — спитав Листницький.

— До начальника команди.

— Нам по дорозі, здається?

— Здається, так.

Вони йшли вулицею зруйнованого села деякий час мовчки. По дворах, коло де-не-де поцілілих стодол метушились люди, проїжджали верхівці, прямо серед вулиці куріла польова кухня з довгим хвостом козаків, що застоювали черги; зверху злегенька мжичило.

— Ну, як, вивчаєте війну? — спитав Листницький, косо глянувши ззаду Бунчука, що ступав трохи позаду.

— Так... вивчаю,' мов би.

— Що ви думаєте робити після війни? — чомусь запитав.

Листницький, дивлячись на руки охотника, вкриті брунатною кінською шерстю. 7 .

— Хтось посіяне збиратиме, а я... подивлюсь, — примружив Бунчук очі.

— Як вас зрозуміти?

— Знаєте, сотнику, — ще пронизливіше примружився той, — приказку: "Хто посіє вітер, пожне бурю"? Отож бо.

— А ви б без алегорій, ясніш.

— І так ясно. Прощавайте, сотнику, мені ліворуч.

Бунчук приклав волохаті пальці до козирка козацького

кашкета, звернув ліворуч.

Знизуючи плечима, Листницький довго проводив його поглядом.

"Що він дивачить чи просто людина з чудинкою?" — роздратовано думав він, крокуючи до охайної землянки командира сотні.

XVI

Разом з другою чергою пішла й третя. Станиці, хутори над Доном збезлюділи, мов під косовицю, наче наї жнива вийшла вся Донщина.

На кордонах гіркі розгорталися того року жнива: хапала смерть робітників, і не одна вже простоволоса козачка відголосила по мертвому: "І рідний, ти мі-і-і-й... І на кого ж ти мене покидаєш?.."

Накладали рідні головами, лили червону козацьку кров і мертвоокі, непробудні, тліли під артилерійську панахиду в Австрії, в Польщі, в Прусії... Відай, не доносив східній вітер до них плачу жінок та матерів.

Цвіт козацький залишив господи і гинув там серед смерти, вошей і жаху.

Гожого вересневого дня літало над хутором Татарським молочно-райдужне бабине літо, тонке таке, клоччювате. По-удовиному усміхалось збезкровлене сонце, сувора дівоча синь неба була неприступно чиста, гордовлива. За Доном, діткнутий пожовтю, смутився ліс, блякло полискувала тополя, дуб ронив рідке мережано-різьблене листя, сама тільки вільха визивно зеленіла', тішила живучістю своєю гостре сороче око.

Того дня Пантелей Прокопович Мелехов одержав листа з дієвої армії. Листа принесла з пошти Докійка. Поштмай-стер, даючи його їй, кланявся, трусив лисиною, принижена розводив руками:,

— Ви, ради бога, пробачте мені, що листа я розпечатав. Так і скажіть татові: мовляв, Фирс Сидорович листа, так і так, розпечатав. Дуже йому було цікаво, мовляв, про війну дізнатися, як там і що... Ви вже даруйте і батенькові Пантелеєві Прокоповичу так і доложіть.

Проти звичаю він був розгублений і вийшов провести До-кійку, не помічаючи того, що ніс його до половини вимазаний атраментом.

— Вже ви там того... Не сердитеся, крий боже... Я ж по знайомості... — Ще щось недоладне плів він услід Докійці, вклонявся, і в цьому відчула вона щось мов пересторогу.

Додому повернулася схвильована, довго не могла дістати з-за пазухи листа.

— Мерщій, ти!!. — гримнув Пантелей Прокопович, погладжуючи тремтячу бороду.

Докійка, дістаючи конверта, швиденько говорила:

— Поштмайстер сказав, що прочитав листа' з цікавости і щоб ви, тату, на нього не ображались.

— Чорт з ним. Від Грицька? — напружено спитав старий, дихаючи з сопінням в обличчя Докійці. — Від Григорія мов би? Від Петра, чи що?

— Татуню, ні... Рука чужа на листі.

— Читай ти, не томи! — закричала Іллівна,