Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

— Це у бік Старокостянтинова!

— Авжеж. Бачите: дедалі яснішає!

— Справді-бо, це заграва!

По цих словах усі обличчя споважніли, усі забули про розповідь і повскакували на рівні ноги.

— Заграва! Заграва! — повторило кілька голосів.

— Це Кривоніс із-під Полонного підійшов.

— Кривоніс з усім військом.

— Передові загони, либонь, підпалили місто або довколишні села.

Аж тут тихо просурмили тривогу, і відразу ж до рицарства підійшов старий Зацвіліховський.

— Милостиві панове! — мовив він. — Повернулися роз’їзди з вістями. Ворог під носом! Негайно виступаємо! По хоругвах! По хоругвах!..

Офіцери чимдуж побігли до своїх рейментів. Челядь позатоптувала багаття, й за хвилю табір огорнула темрява. Тільки вдалині, де Старокостянтинів, небо дедалі ширше й дужче червонішало, і від заграви цієї поступово блідли і гасли зорі.

І знову сурми тихо заграли в похід. Невиразні групи людей і коней заворушилися. Серед тиші чути було кінський тупіт, розмірений крок піхоти і, нарешті, глухий перестук Вурцелевих гармат; часом брязкали мушкети або лунали команди. Було щось грізне й зловісне у цьому нічному поході, прихованому темрявою, у цих голосах, шерехах, брязканні заліза, у полиску броні й мечів. Хоругви спускалися до старокостянтинівської дороги й пливли нею у бік пожежі, схожі на гігантського ящера чи змія, що повз навпотемки. Але розкішна липнева ніч уже кінчалася. У Росолівцях заспівали півні, перегукуючись по всьому містечку. Миля дороги відділяла Росолівці від Старокостянтинова, тому перш ніж військо повільним маршем пройшло половину дороги, із-за димної заграви, ніби налякана, визирнула бліда вранішня зірка й дедалі сильніше почала насичувати світлом повітря, вириваючи з темряви ліси, гаї, білу стрічку битого шляху і військо, що йшло ним. Тепер уже чіткіше можна було розрізнити людей, коней і збиті лави піхоти. Повіяв уранішній прохолодний вітерець і залопотів стягами над головами у рицарів.

Попереду йшли Вершулові татари, за ними — козаки Понятовського, потім драгуни, гармати Вурцеля, а останніми піхота з гусарами. Пан Заглоба їхав поруч Скшетуського, але якось крутився у сідлі й видно було, що перед близькою битвою його огортає тривога.

— Милостивий пане, — тихо прошепотів він Скшетуському, ніби боячись, щоб його ніхто не підслухав.

— Що скажеш, ваша милость?

— Хіба гусари першими вдарять?

— Ти ж казав, ваша милость, що старий жовнір, а не знаєш, що гусарів для вирішального удару притримують, до тої миті, коли ворог зовсім виснажиться.

— Та знаю я це, знаю, але хотів упевнитися.

З хвилину вони мовчали. Після цього пан Заглоба ще дужче знизив голос і спитав знову:

— А Кривоніс там з усіма силами?

— Атож.

— А скільки їх у нього?

— Укупі з черню шістдесят тисяч.

— От чорт! — вилаявся пан Заглоба.

Скшетуський усміхнувся у вуса.

— Не подумай, ваша милость, що я боюся, — шепотів далі Заглоба. — Просто в мене задишка, і я не люблю тисняви, бо спечно буває, а коли спечно, то з мене пуття ніякого. Інша річ самому собі раду давати! Чоловік принаймні викрут якийся утнути може, а тут нічого й не втнеш. Тут не голова, а руки виграють. Тут я бевзь у порівнянні з паном Підбип’ятою. У мене на животі ті двісті червоних золотих, що їх мені князь подарував, але повір мені, ваша милость, що живіт я волів би деінде тримати. Тьху! Тьху! Не люблю я цих великих битв! Холера б їх узяла!

— Нічого з вашою милостю не станеться. Наберися духу.

— Духу? Саме цього я й боюся, що мужність розважливість у мені переможе! Надто я запальний… А мені лихий знак був: коли ми сиділи біля багаття, дві зірки впало. Хто знає, що як одна із них моя!..

— За добрі вчинки Бог вашу милость нагородить і в здоров’ї збереже.

— Тільки б завчасно нагороди не дав!

— Чому ж ти при таборі не лишився?

— Я подумав, що при війську безпечніше буде.

— Так воно й є. Ось побачиш, ваша милость, що нічого такого в цьому ділі немає. Ми вже звиклі, а consuetudo altera natura[136]. Ось уже й Случ і Вішоватий Став.

Справді, води Вішоватого Ставу, відокремлені од Случі довгою греблею, заблищали вдалині. Війська ураз зупинилися на всьому протязі.

— Що? Уже? — спитав пан Заглоба.

— Князь стрій перевірятиме, — відповів пан Скшетуський.

— Не люблю тисняви!.. Кажу ж вашій милості… не люблю тисняви…

— Гусари на правий фланг! — пролунав голос вістового, посланого князем до пана Яна.

Уже зовсім розвиднілося. Заграва поблякла у промінні вранішнього сонця, золоті відблиски одбилися на вістрях гусарських списів, і здалося, що над рицарями загорілися тисячі свічок. Після перевірки строю військо, вже більше не криючись, заспівало в один голос: «Відчиніться, ворота спасіння!» Могутня пісня покотилася росами, ударилася в сосновий бір і, відбита луною, полинула у небо.

Нарешті берег по той бік греблі зачорнів скільки сягало око хмарами козацтва; полки йшли за полками, кінні запорожці, озброєні довгими списами, піший люд із самопалами й море селян із косами, ціпами й вилами. За ними, ніби в тумані, виднівся величезний табір, чисто тобі рухоме місто. Скрипіння тисяч возів й іржання коней долинали аж до вух князівських жовнірів. Проте козаки йшли без звиклого вереску, без виття і по той бік греблі зупинилися. Два ворожих війська певний час мовчки дивилися одне на одного.

Пан Заглоба, увесь час тримаючись біля Скшетуського, поглядав на це людське море і бурчав:

— Ісусе Христе, навіщо ж ти стільки цього наброду сотворив! Либонь, це сам Хмельницький із черню й усією нужею?! Чи не неподобство, скажи мені, ваша милость? Вони ж нас шапками закидають. А як добре було досі в Україні! Валять і валять! Бодай на вас чорти у пеклі валили! І все це на нашу голову! Щоб ви від сапу подохли!..

— Не проклинай, ваша милость. Сьогодні неділя.

— І правда, сьогодні неділя, ліпше б про Бога подумати… Pater noster gui es in coelis… Ніякої поваги від цих лайдаків сподіватися не можна… Sanctificetur nomen Tuum… Що ж діятиметься на цій греблі?.. Adveniat regnum Tuum… От уже мені й дух сперло… Fiat voluntas Tua… А бодай ви виздихали, Амани мужовбивчі!.. Поглянь-но, ваша милость! Що це?

Загін із кількох сотень осіб відірвався од чорної маси й безладно попрямував до греблі.

— Це наїзники, — відповів пан Скшетуський. — Зараз інші до них виїдуть.

— Отже, битва все-таки буде?

— Неодмінно.

— Чорти б усе взяли! — Тут кепський настрій пана Заглоби перейшов усякі межі. — А ти, ваша милость, дивишся на все, як на teatrum[137] у масницю! — неприязно крикнув він Скшетуському, — ніби