Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

до королеви Гедвіги й неповнолітнього Радовіда й затуляючи їх полами своїх масивних шат.

«Ніхто не крикне: “Хай живе Радовід”, — подумав прикритий від натовпу широкою дупою ієрарха принц. — Ніхто навіть не гляне в мій бік. Ніхто не викрикне на честь моєї матері. І навіть не згадає мого батька, не оголосить викриком його слави. Сьогодні, у день тріумфу, у день згоди, примирення, до якого батько також мав стосунок. Тому його й убили».

Він відчув на потилиці погляд. Делікатний, наче щось, чого він не знав, або ж знав, але лише з марень. Щось, що було наче м’який дотик гарячих жіночих уст. Він озирнувся. Побачив втуплені в себе темні, бездонні очі Філіппи Ейльгарт.

«Почекайте, — подумав принц, відвертаючи погляд. — Тільки почекайте».

Ніхто тоді не міг передбачити й здогадатися, що з того тринадцятирічного підлітка з країни, якою правлять Регентська Рада та Дійкстра, з особи, з якою зараз анітрохи не рахуються, виросте король. Король, який, відплативши всім за зневагу, якої зазнали він і його мати, увійде в історію як Радовід V Суворий.

Натовп викрикував «віват». Під копита кондотьєрських коней, що йшли парадом, сипалися квіти.

* * *

— Юліє?

— Слухаю, Адью.

— Виходь за мене. Стань моєю дружиною.

Солодка Вітрогонка довго не відповідала, приходячи до тями від здивування. Натовп викрикував «віват». Ієрарх Новіграда, спітнілий, хапаючи повітря, наче великий товстий сом, благословляв із трибуни містян і дефіляду, місто й світ.

— Але ж ти одружений, Адаме Панґратт!

— Я в сепарації. Розлучуся.

Юлія Абатемарко не відповіла. Відвернулася. Здивована. Збентежена. І дуже щаслива. Не відомо чому.

Натовп кричав «вівати» й кидав квіти. Над дахами з тріском рвалися ракети та феєрверки.

Дзвони Новіграда заходилися стогоном.

* * *

«Жінка, — подумала Неннеке. — Коли я відсилала її на ту війну, була вона дівчинкою. Повернулася жінкою. Упевнена в собі. З усвідомленням власної сили. Спокійна. Зважена. Жіночна».

Вона виграла ту війну. Не дозволивши, аби війна її знищила.

— Дебора, — продовжувала перелік тихим, але впевненим голосом Еурнейд, — померла від тифу в обозі під Майєною. Прюн потонула в Ярузі, коли перекинувся човен із пораненими. Мирру вбили ельфи, Білки, під час нападу на лазарет під Армерією… Катьє…

— Кажи, дитинко, — лагідно підігнала її Неннеке.

— Катьє познайомилася в шпиталі з пораненим нільфгардцем. Коли уклали мир й обміняли бранців, вона пішла разом із ним до Нільфгарду.

— Я завжди казала, — зітхнула пухка жриця, — що любов не знає кордонів. А що з Іолою Другою?

— Вона жива, — поспішила запевнити Еурнейд. — Вона в Маріборі.

— Чому не повертається?

Адептка нахилила голову.

— Вона не повернеться до храму, матінко, — сказала тихо. — Вона в шпиталі пана Міло Вандербека, того хірурга, половинчика. Сказала, що бажає лікувати. Що тільки тому себе й присвятить. Пробач їй, матінко Неннеке.

— Пробачити? — пирхнула жриця. — Я нею пишаюся.

* * *

— Ти запізнився, — просичала Філіппа Ейльгарт. — Ти запізнився на урочистості, у яких беруть участь королі. До дияволової жопи, Сігізмунде, твоє презирство до протоколу настільки добре відоме, що не було жодної необхідності так настирливо його підкреслювати. Особливо сьогодні, у такий день…

— У мне були причини. — Дійкстра уклоном відповів на погляд королеви Гедвіги й задерті брови ієрарха Новіграда. Уловив кутиком ока криву міну на обличчі жерця Віллемера та гримасу презирства на обличчі короля Фольтеста, гідному, щоб вибити на монеті.

— Я мушу з тобою поговорити, Філь.

Філіппа вигнула брову.

— Напевне, віч-на-віч?

— То було б найкраще, — Дійкстра легенько всміхнувся. — Утім, якщо ти визнаєш за необхідне, я погоджуся на кілька додаткових пар очей. Наприклад, на ті чарівні очі панн із Монтекальво.

— Тихіше, — засичала чародійка з-за усмішки.

— Коли я можу сподіватися на аудієнцію?

— Я подумаю й дам тобі знати. А тепер облиш мене в спокої. Це ж важлива урочистість. Це велике свято. Я тобі про те нагадую, якщо ти сам не зауважив.

— Велике свято?

— Ми стоїмо на порозі нової ери, Дійкстра.

Шпигун стенув плечима.

Натовп кричав. Стріляли в небо феєрверки. Дзвони Новіграда били, били на тріумф, на славу. Але звучали якось напрочуд жалібно.

* * *

— Потримай-но віжки, Ярре, — сказала Люцена. — Я зголодніла, щось перекушу. Дай, примотаю тобі ремінь на руку. Я знаю, тобі однією ніяк.

Ярре відчував рум’янець сорому й приниження. Він іще не призвичаївся. Усе ще мав враження, що всьому світу немає більше чого робити, як тільки роздивлятися його куксу за складеним та підшитим рукавом. Що весь світ ні про що інше не думає, тільки як би побачити каліцтво, як би лицемірно поспівчувати каліці та нещиро його пожаліти, а глибоко всередині його зневажати й вважати тим, хто спотворює такий красивий краєвид, залишаючись чимось бридким і нахабним. Таким, що насмілюється існувати.

Люцена — він мусив те визнати — з цього погляду трохи відрізнялася від цілого світу. Вона ані вдавала, що не бачить, ані впадала в манеру принизливої допомоги та ще більш принизливого милосердя. Ярре була близькою думка, що світловолоса фургонниця сприймає його природно й нормально. Але він відганяв від себе цю думку. Не довіряв їй.

Бо все ще не міг погодитися з тим, щоб самому сприймати себе нормально.

Військовий фургон, що віз інвалідів, скрипів і стукотів. Після короткого періоду дощів настала спека й роз’їжджені військовими таборами вибоїни засохли та застигли складками, гранями, горбами фантастичних форм, крізь які мусив таскатися екіпаж, що його тягнула четвірка коней. На більших вибоїнах віз аж підскакував, тріщав, його короб хилитався, наче корабель під час шторму. Каліки — переважно безногі солдати — тоді лаялися настільки ж вишукано, як мерзотно, а Люцена, аби не впасти, притулялася до Ярре та обіймала його, щедро ділячись із хлопцем своїм магічним теплом, дивовижною м’якістю й збудливою мішанкою запахів коней, ременів, сіна, вівса й молодого, різкого, дівочого поту.

Віз зіскочив із чергової вибоїни, Ярре вибрав слабину закручених навколо кукси віжок. Люцена, відкушуючи поперемінно від хліба та ковбаси, притулилася до його боку.

— Ну-ну, — помітила вона його латунний медальйон і ловкенько скористалася з того факту, що одну руку він мав зайняту віжками. — І тебе також надурили? Амулет незабудки? Ох, пройда той був, хто ці фіглі видумав. Великий на них був попит під час цієї війни, більший — хіба лише на горілку. А яке ж там усередині ім’я дівчини, зараз подивимося…

— Люцено, — Ярре спалахнув, наче лаканос, відчував, що за мить кров бризне в нього зі щік. — Мушу тебе просити… аби ти не відкривала… Вибач, але то особиста річ. Я не хотів тебе образити, але…

Віз підскочив, Люцена притулилася до