Еліас Канетті - Засліплення

Він хотів прослизнути повз нього. А тепер хоче прослизнути повз неї. Так далі не піде. Вона має серце. А йому аби тільки щипатися. Хоч би коли слово сказав. Тільки «цить!» та «цить!» Цікавим такого не назвеш. І розуму того як кіт наплакав. Тільки й знає своє чоловіче діло. Просто сором бере перед паном Вульґером. Ким, перепрошую, він був досі? Звичайнісіньким собі сторожем! З отаким краще до діла не мати. І вона впустила отаке до себе в помешкання. Тепер він уже й «дякую» не каже. Якщо про це довідається пан Вульґер... Він ніколи вже не поцілує їй руку. Ось у кого голос. Вона знаходить такі грубі гроші. Він їх забирає собі. Невже вона має йому все віддати? Та вона, перепрошую, вже сита ним по саму зав’язку! Без грошей вона не проти. А за гроші — дзуськи! Гроші їй потрібні на старість. Вона хоче мати пристойну старість. Де вона братиме спідниці, коли він щоразу їх ламає? І спідниці ламає, й гроші забирає. Та хай би вже бодай що-небудь сказав! І оце, називається, чоловік!

Тереза ображено й люто заходилася вимахувати грішми. Вона піднесла їх під самісінький його ніс. А він стояв і міркував. Насолоди від арешту вже не відчував. Відколи Тереза замислила все це з портмоне, він збагнув, чим воно може скінчитися. Через оцю він не хоче опинитись у в’язниці. Вона бабера тямовита, але він знає закон. Він із поліції. Що вона в цьому петрає? Йому захотілося повернутись на своє місце, Тереза викликала в нього огиду. Вона стала йому на заваді. Це через неї він проґавив свій «презент». Він давно знав, що діялося насправді. Тільки через свою співучасть він і далі офіційно ненавидів Кіна. Вона стара. Вона така надокучлива. Вона хотіла щоночі. Він хотів битися, вона хотіла чогось іншого. Перед цим вона дозволяла йому тільки щипатись. Він кілька разів дав їй по пиці, а вона одразу в крик. Дідько б її взяв! Чхати йому на таке старе одоробло! Це випливе на чисту воду. Гавкне його пенсія. Треба подати на неї до суду. Нехай відшкодує йому пенсію. А свою пайку він візьме. Найкраще — це донести. Шльондра! Хіба книжки — її? Де ж пак! Шкода пана професора. Для неї він надто добрий. Ще одного такого чоловіка годі й шукати. Оженився на цій задрипанці! Економкою вона ніколи й не була. Мати її померла жебрачкою. Вона сама зізналася. Якби вона була років на сорок молодша... Його покійна дочка — о, то було добродушне створіння! Він клав її біля себе, коли підстерігав жебраків. Щипав і дивився. Дивився й щипав. Ото було життя! Приходив жебрак — було кому лупки дати. Не приходив — була хоч дівчина поруч. Вона плакала. Це їй не допомагало. Проти батька не попреш. Таке миле дівча було. А тоді взяла й померла. Легені, ота комірчина. Він із нею порозкошував. Якби ж знаття раніше, то кудись відіслав би. Пан професор ще знав її. Він ніколи її не кривдив. Люди з будинку допікали дівчинці. Через те, що вона була його дочка. А ця задрипанка, вона з нею ніколи й не віталася! Вбити таку мало!

Сповнені ненависти, стоять вони одне проти одного. Будь-яке Кінове слово, навіть добре, зробило б їх не такими далекими. Він мовчить, і через це їхня ненависть спалахує яскравим полум’ям. Один тримає тіло Кіна, друга — його гроші. Сам він їх полишив. Якби ж тільки його пірвати! Тіло никне, мовби стеблина. Додолу її гне страшна буря. Банкноти блискавками розтинають повітря. Зненацька сторож кричить на Терезу:

— Віддай гроші!

Вона не може. Вона випускає зі своїх обіймів Кінову голову, але та не відсахується, а залишається там, де й була. Тереза чекає, коли щось заворушиться. Позаяк ніщо не ворушиться, вона жбурляє гроші межи очі новому чоловікові й пронизливо верещить:

— Ти ж бо не годен ударити! Ти боїшся! Квач ти! Та хіба ж так годиться? Страхопуд! Голодранець! Слинько! Перепрошую!

Ненависть підказує їй саме ті слова, які діймають його до живого. Однією рукою він починає термосити Кіна. Обізвати його слиньком — це вже занадто. Другою він б’є Терезу. Нехай не лізе. Знатиме його. Він не такий. Тепер буде таким. Банкноти, кружляючи, падають на підлогу. Тереза схлипує:

— Такі гроші!

Сторож хапає Терезу. Удари виходять слабенькі. Краще він її трусоне. Тереза розчахує спиною стулки скляних дверей. Вона тримається за круглу ручку на дверях. Пірвавши її за комір блузки, він притягує її впритул до себе, а тоді штовхає на двері, знов до себе й знов на двері. Водночас не забуває він і про Кіна. На дотик той нагадує легеньку шматину, і що менше відчуває сторож його в руці, то пильніше він береться за Терезу.

Цієї хвилини прибігає Фішерле. Чистильник доповів йому про те, що Кін відмовився платити. Карлик розлючений. Та що ж це таке? Галабурда через якихось дві тисячі шилінгів! Цього ще бракувало! Вчора віддав одразу чотири з половиною тисячі, а сьогодні геть не хоче платити! Нехай підлеглі зачекають. Зараз він прийде. З вестибуля до нього долинає чийсь крик: «Такі гроші! Такі гроші!» Це карлика насторожує. Хтось його випередив. Хоч вовком вий. Ти тут грієш чуба, а сметанку збирає хтось інший. Та ще й якась бабера. Кому ж таке сподобається! Він її спіймає. Вона все віддасть. Цієї миті Фішерле бачить, як скляні двері то відчиняються, то зачиняються. Він злякано вклякає. Там ще й чоловік. Карлик вагається. Чоловік гамселить жінкою двері. Жінка важка. Чоловік, схоже, міцний. У довготелесого не стільки сили. А може, ніякого довготелесого там і нема. Чом би чоловікові й не віддухопелити дружину, вона, видко, не дає йому грошей. У Фішерле свій клопіт. Він би ліпше зачекав, доки ті двоє вгамуються, але це триває вже надто довго. Він обережно просовується в двері.

— Дозвольте, — каже він і ошкірюється.

Без бучі, схоже, не обійдеться. Тому він усміхається заздалегідь. Нехай це подружжя побачить, що наміри в нього дружні. Позаяк усмішку можна не помітити, то краще відразу ошкіритись. Його горб опиняється між Терезою й сторожем і заважає цьому притягти до себе баберу, щоб потім добряче гупнути нею об двері.

Сторож дає горбу копняка. Фішерле падає на Кіна й хапається за нього. Кін такий худющий, а роль його тіла в цій сцені така незначна, що карлик завважує товариша аж тоді, як