Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

став, його обкрадали, самі тільки чоботи тричі знімали, але щоб він сам щось узяв — ніколи! Мама до Вісмана пішла. А той каже, щоб я приходила, поговорити. Прийшла. Він і сказав, що сто рублів дасть і батька відпустить, якщо я зараз до Прокудіна піду. Я йому ляпаса хотіла дати від обурення. А він руку перехопив, повалив мене і по голові вдарив. Знепритомніла я. А отямилася від того, що в окремому кабінеті Прокудін зі мною забавлявся... — Груня аж затремтіла, і голос у неї зробився ламкий, як лід на калюжках після нічних морозців.

— Не розповідай далі, досить, — зітхнув я.

— Та ні, чого ж, дослухай уже, коли почала. Прокудін мужик був дебелий, ненажерливий, а я ж незаймана. Пошкодив він мені там щось, кров потекла. Спочатку зрадів, бо ж цноти позбавив, а потім злякався, бо кров текла і текла. Відвезли його люди мене до лікарні, перед воротами викинули і поїхали. Добре, що помітили якісь добрі люди, затягли всередину. Там лікар був молодий, тільки-но приїхав до Мінусінська. Він мене і врятував. Я, коли непритомна була, марила, і дещо він почув про те, що зі мною сталося. Потім примусив розповісти решту. Сказав, що не залишить це так. Він, здається, у мене закохався. Я тоді не розуміла, як це можна було у мене закохатися після всього. Лежала у палаті і плакала, тільки з лікарем тим і балакала. Він написав велику петицію до Петербурга. На двадцять чотири сторінки. Лише про незначну частину злодійств Вісмана, про які всі у Мінусінську знали. Відправив. А наступного дня його зарізали. П’яний каторжанин. Лікаря вбив, хотів утекти, а тут поліція, застрелила вбивцю. Мене з лікарні одразу вигнали, прийшла я додому, ані жива, ані мертва, в першу ж ніч будинок наш запалав. Але вийшло так, що я поночі вже пішла на Єнісей топитися. З берега вогонь побачила. Одразу мені подумалося, що наш будинок. Поки прибігла, а він уже весь у вогні. Я до батьків кинутися хотіла, але не пустили мене. Згоріли і мама, і тато.

На похорон приїхав Альоша. Я йому нічого не сказала, але хтось розповів. Альоша молодий, гарячкуватий, прилюдно закричав, що помститься. Довелося його у мішок ховати і возом з міста вивозити, бо вбили б босяки вісманівські. Попросила його їхати до Казані і вчитися, а про Мінусінськ забути. Бо батьків не повернеш. Сама я хотіла Вісману помститися. Бо жити вже не хотіла. Навіщо мені було жити?

У Красноярську обкрутила я одного фабрикантика молодого, зібрала грошей, найняла босяків, щоб убили Вісмана. Але босяки ті, щойно гроші отримали, пиячити почали, балакати зайве, Вісман почув, схопив їх, допитав, а потім у тайгу вивіз. Мертвих. І мене почав шукати. Довелося мені тікати аж у Хабаровськ. Однак від помсти я не відступила. Все одно б того Вісмана пристрелила. Та тут Альоша втрутився. Причепив собі бороду, волосся пофарбував, приїхав під виглядом англійського комівояжера, попросив Вісмана про зустріч, обговорити одну грошову справу. Ну Вісман і погодився. В трактирі у Чиндоріна сиділи, коли Альоша револьвер вихопив і почав стріляти. Тричі у справника попав, а тоді Вісман його з ніг збив. Набігли слуги, схопили Альошу. В холодну його, а Вісмана до лікарні. Іншому б і трьох куль вистачило, але цей покидьок, виявляється, носив під мундиром кольчугу. Так, справжню кольчугу, на випадок, якщо ножем ударять. Сибір — суворий край. Кольчуга кулі хоч і не зупинила, але загальмувала. І вижив Вісман. Він би волів Альошу просто вбити, але справа ж гучна, слідство, суд. Щоб пояснити мотив, вигадали, що Альоша з бунтівниками знюхався і виконував їхній наказ. Альоша хотів у останньому слові все сказати, а його голим у холодній камері ніч протримали, щоб захворів, охрип і слова не зміг вимовити. Присудили каторгу і відправили, важко хворого. Ледь по дорозі не вмер, вижив, але на туберкульоз захворів. Як могла допомагала я йому, бо ж тепер у мене мета в житті з’явилася — врятувати братика. А тут капітан Корякін мені запропонував до вас підкотити і обплутати, як павук муху. Погодилася я, щоб Альошу врятувати. Ну а далі, Іване Карповичу, ви вже все знаєте.

— Не знаю, — сказав їй.

— Що не знаєте? — спитала нервово.

— Що далі було. Може, звісно дурень я, ідіот, телепень останній, сліпко і йолоп, але здавалося мені, що любите ви мене, Груню.

Гірко всміхнулася вона.

— Ну, бачите, як воно вийшло. До Львова мене привезли у той самий день, коли ви з генералом на фронт подалися у якійсь справі. Чекала я вас, мусила вибрати зручний момент і познайомитися, покрутити хвостом, звабити вас. Коли раптом капітан Корякін викликав, сказав, що операція відміняється. Запропонував залишитися у Львові, погостювати. Він на мене з самого початку око поклав, той Корякін, а мені він був огидний. Відмовилася я, сіла у потяг і поїхала абикуди, тільки б подалі. Не вдалося. Вже під Києвом жандарми мене взяли, повернули до Львова. Виявилося, що стріляли у вас і вижили ви. І тут хтось із контррозвідки вигадав зробити з мене сестру милосердя і так до вас наблизити. Привезли до шпиталю, завели в палату, а там ви, Іване Карповичу. І не живий, і не мертвий. Слабкий, безсилий. І тут відчула я до вас, мабуть, те, що колись відчув до мене той бідолашний лікар. Ніжність якусь. Відповідальність. Я ж нічого не вміла, ані пов’язку зробити, ані укол, ані клізму, навіть як качку підкласти, не знала. Але всього навчилася. Не відходила від вас і вдень, і вночі. По-справжньому піклувалася за вас. Не для того, щоб завдання виконати, а тому, що дуже хотіла, щоб ви вижили. А потім ви почали з марення потроху виходити. І якось одразу до мене з такою довірою поставилися, наче дитя до матері. Плакали, коли мене бачили, за руку тримали. Потім сказали ото «Груня!». Аж затремтіло все в мені. Від ніжності до вас і огиди до себе. Бо потримаю вас за ручку, а потім вийду і в кімнаті поруч звіт пишу, хто до вас приходив і що говорив. З тієї ж кімнати я все підслуховувала.

— Навіть Войцеха записала? Поляка того, який мені браунінг приніс? — скривився я.

— І його теж, — кивнула.

— Чорт! — аж зубами заскрипів я. — Його ж убили за це!

— Убили, — киває вона. — У газеті написано