Елізабет Гілберт - Місто дівчат

погано. А між нами з Розеллою й поганого нічого не було. Кожне з нас просто жило окремим життям. У нас, у південному Брукліні, твій район — це як твоя сім’я, розумієш? І ту сім’ю неможливо зруйнувати. Моя жінка одружена насправді з нашим районом. Це він про неї дбав, поки я служив. Зараз так само дбає — про Анджелу теж.

— Ну а він тобі подобається взагалі, той район? — запитала я.

Він сумно усміхнувся.

— Це не питання вибору, Вівіан. Я такий, як мій район. І завжди буду його частиною. А з іншого боку, після війни я перестав нею бути. Ти вертаєшся, і всі чекають, що ти будеш тим самим хлопцем, яким був до того, як тебе мало не розшматувало. Колись я захоплювався тим самим, що й усі — бейсбол, кіно, що там ще. Церковні празники на Четвертій вулиці, великі свята. Але то все відійшло. Я більше туди не вписуюсь. І район тут ні в чому не винен. Там живуть хороші люди. Вони хотіли підтримати таких хлопців, як я, що прийшли з війни. Якщо ти маєш «Пурпурове серце», кожен хоче пригостити тебе пивом, віддати тобі честь, дати безплатні квитки на виставу. Але я не в силі зі всім тим впоратися. І з часом люди дали мені спокій. Тепер я почуваюся привидом, коли йду тими вулицями. Але моє місце все одно там. Тóму, хто не звідти, це важко пояснити.

Я запитала його:

— А ти не думав про те, щоб переїхати з Брукліну?

Він відповів:

— Щодня думаю, ось уже двадцятий рік пішов. Але то буде несправедливо щодо Розелли й Анджели. Та й узагалі я не впевнений, чи деінде мені буде ліпше.

Коли тієї ночі ми йшли назад через Бруклінський міст, він сказав мені:

 — А ти, Вівіан? Ти так і не вийшла заміж?

— Мало не вийшла. Але мене врятувала війна.

— Тобто?

— На Перл-Гарбор напали, мій хлопець пішов на війну, і ми розірвали заручини.

— Шкода.

— Та ні, нема за чим шкодувати. Він мені не підходив, а я зіпсувала б йому життя. Він був гарним хлопцем і заслуговував на кращу.

— І ти так нікого більше не знайшла?

Я трохи помовчала, намагаючись придумати, що на це відповісти. Врешті вирішила просто сказати правду.

— Знайшла, і то багатьох, Френку. Навіть усіх не порахую.

— Ого.

Запала мовчанка. Я не знала, як він сприйняв почуте.

У такий момент інша жінка стрималась би й нічого більше не казала б. Але в мені засіло щось уперте й спонукало мене пояснити все ясніше.

— Я спала з багатьма чоловіками, ось що я хотіла сказати.

— Та ні, я зрозумів, — відповів він.

— І сподіваюся, що спатиму ще не з одним. Спати з чоловіками — з десятками чоловіків — це більш-менш і є мій стиль життя.

— Ясно, — сказав він. — Розумію.

Він не виглядав збентеженим. Просто замисленим. А от я розхвилювалась, розповівши правду про себе. І чомусь ніяк не могла перестати про це говорити.

— Мені просто хотілось тобі це сказати, — мовила я, — аби ти знав, щó я за жінка. Якщо ми потоваришуємо, я не хочу, щоб ти мене засуджував. Бо якщо ця частина мого життя буде проблемою…

Він раптом зупинився.

— Чому б я мав тебе засуджувати?

— Ну бо подумай, що за цим стоїть, Френку. Згадай, як ми познайомилися.

— Ага, — сказав він. — Он воно що. Можеш цим не перейматися.

— Добре.

— Я не з таких, Вівіан. І ніколи таким не був.

— Дякую. Я просто хотіла бути чесною з тобою.

— Дякую за твій вияв чесності, — мовив він, а я подумала — і досі думаю, — що то була одна з найелегантніших фраз, які я чула.

— Я застара, щоб маскуватися, Френку. І застара, щоб хтось змушував мене соромитися самої себе. Розумієш?

— Розумію.

— Але все одно цікаво, що ти про це думаєш? — запитала я.

Мені самій не вірилося, що я так вчепилася в цю тему.

Але я не могла стриматись. Мене дивувала його незворушність, те, як спокійно він сприйняв мої слова.

— Про те, що ти спиш з різними чоловіками?

— Ага.

Трохи поміркувавши, він сказав:

— Тепер я знаю про світ дещо таке, чого не знав замолоду.

— Що саме?

— Світ неправильний. У дитинстві ти собі думаєш, що все влаштовано так і так. Думаєш, є певні правила. Ну, про те, як воно має бути. Ти стараєшся жити за ними. Але світу начхати на правила і на те, у що ти віриш. Світ не є правильний, Вівіан. І ніколи таким не буде. І ті наші правила нічого не варті. Деколи світ просто стається з тобою, от що я думаю. А люди просто мусять собі якось в ньому жити, наскільки їм це вдається.

— По-моєму, я ніколи не вірила в те, що світ правильний, — сказала я. — Тобто ні, вірила. Але помилялася.

Ми йшли далі. Унизу темна й холодна Іст-Рівер котила свої води до моря, забираючи бруд з цілого міста.

— Можна тебе щось запитати, Вівіан? — озвався Френк за якийсь час.

— Звісно.

— Ти від цього щаслива?

— Від того, що сплю з чоловіками?

— Так.

Я всерйоз задумалась над його питанням. У ньому не прозвучало докору. Гадаю, він щиро намагався мене зрозуміти.

А я, по суті, ніколи про таке не міркувала. Мені не хотілось відповідати абищо.

— Я від цього задоволена, Френку, — врешті відповіла я. — Воно виглядає десь так: усередині мене є темрява, якої ніхто не бачить. Вона завжди там, глибоко й далеко. І коли я сплю з різними чоловіками, я її задовольняю, ту темряву.

— Ага, — сказав Френк. — По-моєму, я розумію, про що ти.

Я ніколи не говорила про себе так відкрито. Ніколи не пробувала описати свій досвід словами. Та все одно я відчувала, що слова тут безсилі. Як пояснити, що, кажучи «темрява», я мала на увазі не «гріх» чи «зло», а лиш те, що в моїй уяві було таке глибочезне, бездонне місце, куди світло реального світу просто не могло долетіти. Досягнути туди міг тільки секс. Те місце всередині мене було чимось таким, що існувало до появи людини на цій землі. Чимось доісторичним. Місцем поза мовою. Туди не могла досягнути мова. Ані мої творчі потуги. Ані трепет чи радість. До цієї схованої частини можна було дістатися тільки під час сексуального акту. І коли чоловік досягав того найтемнішого, потаємного місця всередині мене, я почувалась так, наче опинилася на самому початку себе.

Найцікавіше, що саме в тому