Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

— Ваша поведінка, колего Коро, не заслуговує на жодне виправдання, — гнівно перервав Порецький. — Якщо він загине, ви й лише ви будете в цьому винні. Як ви могли мовчати!

— Але в мене не було жодної певності, — пробурмотів Коро. — Розумієте, жодної… Лише припущення… Тільки в момент його старту вдалося безпосередньо спостерігати цей процес. І якраз на краю того поля спокійних хмар, до якого він мав летіти. Ви самі спостерігали за цим районом багато днів, і ви визнали його найбільш сприятливим об’єктом, професоре.

— Але я не знав про ваші припущення. Якби ви визнали за потрібне повідомити мене…

— Облиште, — махнув рукою Строгов. — Не в цьому тепер річ. Ми всі винні, і найбільше я — капітан «Землянина». Міру нашої провини визначать інші. Зараз треба вирішити, що робити.

— Я полечу услід за його ракетою, — швидко запропонував Коро, — спробую встановити контакт до того, як він зануриться в хмари, або проведу стиковку і відбуксирую його ракету до «Землянина».

— Підтримую, — сказав Порецький. — Його ракету ще видно на екранах радарів. Вона наразі йде не з максимальною швидкістю; можна її наздогнати за п’ятнадцять-двадцять хвилин. Наздогнати і повернути.

— Він усе-таки чув нас, — повторив Коро, — і, можливо, чує ще зараз. Але не хоче відповідати. Вирішив зробити по-своєму… Можливо, він і має рацію…

— Дурниці, — грубо перервав Строгов, — не міг він так… Готуйся до польоту. Полетиш услід і повернеш його. Лише наздоженеш і повернеш. Зрозуміло? Ніякої розвідки…

— Але якщо я наздожену біля самої межі хмар? Можливо, проби?..

— Ти мусиш наздогнати значно раніше. При такій швидкості його ракета летітиме до межі хмарного шару ще не менше години. Вочевидь, він непритомний. Ракета йде на мінімальній швидкості, а я наказав йому проходити іоносферу на максимальній. Іди готуйся! Старт через п’ять хвилин.

— Слухаюсь.

Коро вийшов.

Строгов відкинувся в кріслі, витер долонею піт з чола.

— Я не повинен був йому заважати, — пробурмотів він, насупившись. — Дідько мені надав послухати… Цей вибух трапився за три тисячі кілометрів від місця розвідки. Ну то й що, подумаєш! Там можуть бути й гірші штуки… Він хлопець обережний… Знав, на що йде…

Строгов похитав квадратною головою і задумався.

— Його ракета прискорює рух, — почувся голос Порецького. — Він маневрує нею.

Строгов швидко обернувся до екранів. Якийсь час пильно стежив за ними. Відтак кивнув головою.

— Еге ж… Якщо він і був без свідомості, то всього декілька хвилин. Зараз його ракета явно стала керованою. Коро вже не наздожене її до межі хмар. Доведеться поки затримати виліт…

Строгов обернувся до внутрішнього переговорного динаміка, кинув декілька швидких, уривчастих фраз; відтак устав, підійшов до Порецького.

— Ти не намагаєшся встановити з ним зв’язок?

— Пілот-автомат весь час передає йому наказ про повернення, записаний на магнітну стрічку, і повідомлення про атмосферний вибух, що спостерігався, але він не відповідає. Зараз його ракета вже проходить нижній іоносферний шар, і ймовірність прямого радіозв’язку все зменшується…

Повернувся Коро Ференц у польотному скафандрі, але без шолома.

— Все готово, шефе. Чому ви затримали виліт?

— Його ракета збільшила швидкість. Він уже керує нею. Зачекаємо трохи. Але будь готовий. Можливо, все-таки доведеться летіти.

— Гаразд, — сказав Коро, сідаючи у вільне крісло.

— Другий вибух, — неголосно промовив Порецький, схиляючись над екраном. — Ще сильніший і також на краю спокійного хмарного поля, але трохи північніше. Значить, і я помилився — це оманливий спокій, усього лише затишшя перед грозою.

— Летіти? — запитав Коро.

— Ні, — відрізав Строгов, упиваючись очима в зеленкуватий екран.

Якийсь час вони сиділи мовчки, не відриваючи напружених поглядів від матової поверхні головного екрану. На екрані ледь помітно пульсувала шагрень[162] невідомої й ворожої атмосфери. Клубливий туман перебував у безупинному русі: підступне й загадкове покривало, яким оповита поверхня планети. Зараз до нього наближається їх товариш…

Неголосно затріщав динамік зовнішнього радіозв’язку. Всі погляди звернулися на нього. Тріск змінився тонким писком і завиваннями, крізь які, спотворений величезною відстанню й шумами іоносфери, ледь чутно, але цілком виразно пролунав голос Лара:

— Все гаразд… наближаюся до межі туману… все гаразд… вражаюче…

Писк посилився, голос потонув у ньому й більше не з’являвся.

Троє космонавтів довго прислухалися. Лар не озивався.

— Значить, так, — зітхнув Строгов, устаючи, — він уже в атмосфері… І не сказав, чи чує нас… А, далебі, не міг не чути, не міг…

Строгов насупився і похитав головою.

— Йдіть відпочивати, — порадив він товаришам. — Я прийняв вахту.

Але Порецький і Коро не ворухнулися.

Минула година, друга, третя. Контрольний час, відведений на розвідувальний політ, закінчився. Потріскував динамік зовнішнього зв’язку. Екрани радарів залишалися порожніми. Світла цятка атмосферної ракети на них не з’являлася. Лише ледь помітно пульсував жовтуватий туман.

Свідомість поверталася поступово… Спочатку випливли з темряви зеленкуваті шкали приладів, прямокутники екранів. Відтак почувся голос Строгова, що монотонно повторював одні й ті самі слова.

Лар ворухнувся.

Голос Строгова продовжував повторювати:

«…Наказую повернутися… Спостерігали атмосферний вибух… координати епіцентру… Наказую повернутися…»

Лар посміхнувся, облизнув пошерхлі губи, відчув на них кірку закипілої крові.

«Вирвався-таки… Звісно, це Коро… Його робота… Не витримав…