Лариса Юріївна Копань - Пульсари

робочий клас, — гордо заявила Зоя. Вона любила наголошувати на своїй приналежності до іншого, ніж у Петра, світу. — І ми не розкисаємо, як дехто. Неясно тільки, за чим тужиш, чи не за тюрмою, бува?

Петро зло глянув на дружину, рвучко підвівся.

— Чого я б ото козирився? Як така героїчна та хоробра, то чого ж із своїм лихом ховаєшся? Я вже давно знаю, що ти по лікарях ходиш і чому ходиш, знаю. І вирок професора читав — не буде в тебе власних дітей. От що. І нічого мені тюрмою дорікати.

Проголосивши ці вбивчі слова, Петро відчув, як нудота штурмує горло, темніє в очах, а вуха немов хто заткнув заглушками. Постояв хвилину-дві, зіпершись об гіпсову голову святої Магдалини. Полегшало. Стало прояснюватись. Зоя мовчки, похнюпившись, сиділа на новому ліжку. Вмостився навпроти, картаючи себе за нестриманість, ладен вирвати свій нікчемний язик.

— А як ти про це довідався? Я ж усіх просила не… — Зоя деякий час грішила на етильований бензин, та згодом вияснилося, що не в ньому суть. Ходила по знахарках, кланялась дипломованим гінекологічним світилам. Та все марно. І, як сказав їй недавно один професор, пора зозулю шукати.

— Одному здалося, що не в тобі причина, — тупо різав Петро дружину, усвідомлюючи, що вже пізно ножа гострити.

— Я ще надіялась… Я сподівалася… А потім відклала розмову. Ти не винен. Ні переді мною, ні перед людьми. І вільний. Ти ще матимеш синів. А я не пропаду. Поки не винайдуть автоматичного шофера, робота буде… Пробач, що змарнувала твої сильні роки. Ліжник цей дарую на пам’ять, щоб нова жінка не казала, що голим-босим ти їй дістався.

У повільній, розсудливій Зоїній мові Петро не впізнавав жодної нотки. Може, це й не Зоя в’яне перед ним соняшником?

— Тільки сюди її не приводь — бачити не хочу. Добре, що у нас дві кімнати: розміняємось. Картини поділимо. Ти мені залишиш оцю мадонну? Не будемо ж ми судитись?

Ні, таки Зоя це. Розважливості їй вистачило не надовго, і ось уже звучить знайома скоромовка, перераховуються речі, їхня ціна й біографія. Очі в дружини підсохли, в них розквітли пекельні троянди азартного відвідувача комісійки. Петро не зупиняв, чекав, поки вщухне злива слів. Мовчати було легко, бо Зоя сама планувала його майбутню долю, відповідала замість нього на свої ж запитання. Нехай виговориться, думав він, слова у неї ллються замість сліз. Уся стресова енергія найчастіше в неї переходить у жестикуляцію і звук. А якщо зупинити слова, почне переставляти меблі. То нехай уже краще говорить.

— Ти не слухаєш мене. Питаю, для кого все це добувалося? І в чому тепер полягатиме смисл мого життя? Моє існування для чого? Ну, картини я завжди продам. А куди подіну «Рьоніша»? Може, ти забереш? Дітей же доведеться вчити…

Піаніно фірми «Рьоніш» теж було куплене на всяк випадок — не могла Зоя пройти повз цей дефіцитний товар. І хоч «музика» загородила половину стіни, чарівними звуками кімната не наповнювалась жодного разу.

Петро не раз уже й сам думав про розлучення. Зважував варіанти самотніх вечорів. Жоден не підходив. Із Зоєю воно тоскно, як на похмілля, і неспокійно, мов на ярмарку. Але ж і затишно буває, тепло, ситно. Головний інженер заводу Чумак якось сказав, що у Петра потужна і розкішна дружина. І навіть «родич космонавта» одного разу дзвонив опівночі, вітав Зою з днем народження, п’яним голосом перепрошував, що не може особисто поцілувати їй руку, співчував, що біля неї немає справжнього круторогого, на що Зоя відповідала дзвінким вібратто. І, напевне, подобався Зої «родич космонавта», бо на побачення до нього ходила, А щоб не так совісно було, ще й рідного чоловіка із собою водила.

Дуже довго причепурювала тоді Петра та все повчала, як серед людей знатного роду триматися. Для чого водила? Може, просто хотіла собі ціну набити.

Щось не склеїлося в них із Зоєю, бо Жульєн більше не дзвонив, та ревнощі у Петра все ж таки викликав. Після того побачення не раз чула від чоловіка фразу: «А Жульєн цвяхи лобом забиває і зубами витягує!» Може, вона й домагалася цих ревнощів? Важко вгадати — Зоя тільки видається простачкою. Якби їй вищу освіту, то могла…

Ні, розлучатися з нею Петро не буде. Але що робити на старість, чим скрасити безвнучатну пенсію? Можна бджоли розводити. Але для кого мед? І як це він, Петро, не залишить нащадка?

— Ти знову у свою фізику вгруз? — Зоя рішуче відсікла Петрову думку, мов перерізала ниточку надувної кульки. — Знов очі в стелю втупив, прямо покарання боже. Дивитися на тебе страшно. Невже не усвідомлюєш своєї трагедії? Мотузяний чоловік! — Зоя могла б ще згадати про Нефертіті, якій теж слабкуватий фараон трапився і якій нараяли ходити в маслиновий гай, — Тихін клявся, що це історичний факт, — та не хотілося в такі далекі віки відходити, сказала: — Мені знахарку нараяли. Поїду до неї. Все зроблю, що скаже…

Перечити Зої — що на стіну дертися. Тому Петро почав здалеку:

— Ти знаєш, як прищеплюють яблуні?

— Ну?

— До стовбура дички прирощують вічко з сортового дерева.

— А можеш без дипломатії?

— Яка дипломатія? Науковий факт: у породистої корови беруть яйцеклітину і прищеплюють звичайній Лисці чи Рябусі. І ось звичайна Лиска чи Рябуха приводить цінне породисте теля.

— Куди ти хилиш? Хочеш, щоб я стала підщепою? Щоб зі мною експериментували, а потім свої дисертації захищали? Ну нічого святого! Що машина, що жінка, що корова — тобі все одно. — Це вже була буденна Зоїна інтонація, Петро навіть угадував, де вона підніметься до найвищих нот, а де