Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

— Ні, не бачив, — визнав він. — Вибач. Тільки ж дивно, що випитуєш тут усе.

— А чого дивного? Пан мій хоче тут лісопильню ставити. Наказав усе розвідати, що тут і як. А я розмову дивну почув, про якихось «лісних». То й розпитую, щоб пану доповісти, чи лізти сюди, чи ні, — пояснив я.

— А пан твій якого віросповідання?

— Православного. А що?

— Церквам допомагатиме? — поцікавився панотець.

— Неодмінно, тільки якщо знатиме, що тут безпечно.

— А з Аркадієм Всеволодовичем твій пан балакав? — спитав панотець.

— Ще ні.

— Нехай неодмінно побалакає, бо без дозволу Аркадія Всеволодовича нічого тут не робиться.

— Такий він могутній? — здивувався я.

— Господар повіту! Раніше старий полковник Литвин тут господарем був, але потім забрали його, — панотець скривився від страху, подивився на мене, я відповів захопленим поглядом.

— Хто забрав?

— Вони! — прошепотів панотець і підняв палець.

— Хто? — не второпав я. — «Лісні»? Хто це такі?

Панотець аж затремтів, нахилився до мене.

— Це — чудовиська!

— Що? — Я аж за серце схопився.

— Зі стовбурів зроблені, у гілках та листі, ноги з коріння, виють, наче вовки, куль не бояться, залишають страшні сліди і вбивають усіх, хто лізе не в свою справу, — прошепотів панотець.

— Та не може бути! — скривився я. — Що ви таке верзете, отче?

— Може! Я був на місці загибелі Федора! Я бачив ті сліди!

— Які сліди?

— Коріння. Їхні ноги зроблені з коріння! — Панотець дрібно затремтів і почав смердіти переляком.

— З коріння?

— Так! Я бачив ті сліди, багато слідів! Вони напали на вчителя і вбили його! Мужики помітили ті сліди, не наважилися забрати тіло, побачили і втекли, сповістили мене. Я узяв рушницю і поїхав сам. Я бачив сліди!

— А ви тверезі були? — уточнив я.

— Звісно, що тверезий!

— Але як таке могло бути? Це що, нечиста сила була?

— Ні, — закрутив головою панотець. — Я написав звіт до Священного Синоду, де все описав. Зникнення, сліди, пісні та вогні.

— Що за пісні і що за вогні? — скривився я.

— На болотах. Десяток верст на північ звідси. Час від часу звідти співи долітають і вогні видно вночі. Я описав усе, що знав. Я думав, що це якийсь кривавий язичницький культ, і питав, чи не треба залучити поліцію, може, навіть війська, для його викорінення.

— І що Синод?

— А нічого! Тоді ще полковник Литвин був, приїхав до мене і сказав, щоб я більше дурних листів не писав, інакше за Федею піду!

І я пообіцяв, що не писатиму більше, чоботи йому цілував, аби вибачив він! І вибачив. То я і забув, листів більше не писав, узагалі про ту справу не згадував.

— Але ж дівчата зникають!

— Начальству видніше. І зникають же селянки. У кожній родині гине по три-чотири дитини, через недоїдання та антисанітарію. Хтось зникає, ну то й що? Благородні не зникають, а селянські дівки — так жінки ще наплодять, скільки потрібно! То перекажи своєму пану, що його справі ніщо не заважатиме. Тут багато лісу, а мужики небалувані, платити їм можна небагато. Тут жодних профспілок та бунтівників, навіть у 1905 році було тихо! На півдні палали панські маєтки, війська туди вводили, щоб придушити заворушення, а тут — тихо, можна робити справи!

— Чому ж тут тихо так?

— Бо не втратили мужики страх! Бо знають, що коли проти панів піти, то з «лісними» доведеться справу мати! Ось тому й сумирні. Як і забреде якийсь бунтівник агітацію робити, то його одразу ж і видадуть поліції! — пояснив панотець.

— А от ті вогні та співи на болотах? Ви їх самі бачили?

— Та то не має значення! То болота! Далеко це і нікому не цікаво! А лісопильню твій пан нехай тут, у Роменських Липниках ставить! Лісу на багато років вистачить! Головне, щоб у Аркадія Всеволодовича дозвіл узяв! І я допоможу, чим зможу. Але треба буде побудувати новий храм, бо цей уже дуже старий.

Далі панотець почав розповідати про потреби парафії, почав плутатися у словах, а потім захропів. Я вийшов. Уже вечоріло. Подивився на мапу. До маєтку пані Поліни було далеченько, ще й лісом. Вночі їхати не хотілося, бо ще заблукаю. До того ж Поліна — дівчина з характером, дарма не хвилюватиметься. Завів свого коня до сараю, розсідлав, дав сіна, повернувся до хати. Панотець давав відмінного хропака на дивані. Я переніс його до ліжка, а сам зазирнув у шухляду, із якої він дістав свій нотатник. У шухляді тих нотатників було декілька, а ще фотографії панотця в Петербурзі, кілька книжок, думаю, що заборонених. І ще один нотатник, який дуже