Андрій Любомирович Войницький - Новини

— Та ти хоч подивися!

Вона неохоче відірвалася, кинула погляд на суддівські місця і за мить повернулася до гри. Майже хвилину я чекав хоч якоїсь реакції, але не діждався.

— Тобі що, нецікаво?

— Дань, відв’янь!

«Відв’янь» — ось тобі й вся відповідь. Ну і справи! Вони на ходу змінили склад суду — а ніхто й не пікнув! Що ще їм під силу? До якої межі дійде їхнє єзуїтство?

Вдивляючись у нову жінку, я згадав, що минуло вже більше року з того часу, як розпочався цей суд, а обидва члени колегії жіночої статі не вимовили ані слова! Наче їх тут і не було. Тож навіщо вони взагалі потрібні? У чому їх функція? Хто вони такі?

Я уважніше придивився до новенької. Ту, стару, я зовсім не пам’ятав, але точно знав, що ця — не та. Це була жінка того безнадійного віку, коли діти вже роз’їхалися, а онуків ще нема, і якби не надія на гіпотетичну появу отих онуків, то і подальше життя втратило б будь-який сенс. Вона мала вигляд як завуч середньої школи, можливо, ним і була,— але це було невідомо, бо ніхто ж навіть не намагався запрезентувати її нам. Жовтаве лице, незграбно підмальовані очі, фігура, назавжди спотворена рутинною сидячою працею, якій ця жінка віддала найкращі роки свого життя. Та й тут, у суді, її обов’язок полягав у тому, щоб відсиджувати час...

Минув ще деякий час, і до залу прокрався сумний чоловічок. Він непомітно прилаштувався біля жінок з колегії. А ще хвилин за десять нарешті з’явилися судді. Зал притих.

— Встати, суд іде! — повторно каркнув секретар.

Після нетривалого вдивляння у якісь папери сивий почав засідання зі звичайної інспекції — хто з преси є у залі. Схоже, демонстрація контролю над ситуацією тішила його. Чорнявий тримався відсторонено.

— Купер Софіє Павлівно! — нарешті звернувся сивий до Соні, яка вже вийшла до призначеної для свідків трибунки.— Оскільки вашу особистість вже неодноразово встановлено судом, я відразу нагадаю вам ваші права.

Він відтарабанив відповідні формули і попередження і завершив питанням:

— Вам зрозумілі ваші права, свідок?

— Так, ваша честь.

— Чи клянетеся ви говорити правду і тільки правду?

— Клянуся, ваша честь.

— Отже, Софіє Павлівно, з вашого дозволу, ми не будемо зволікати, а відразу перейдемо до головного. У суду до вас одне питання, яке й є головним. Під час судового розгляду нам вдалося з’ясувати, що у ніч, коли загинула Наталія Штос, у кімнаті, крім потерпілої, перебувало ще п’ять осіб. Хтось із цих п’яти і зробив ту саму смертельну ін’єкцію потерпілій. Я зараз перерахую цих людей, а ви, Софіє Павлівно, поправте мене, якщо я когось пропущу.— Сивий почав загинати пальці.— По-перше, це ви — Купер Софія, потім підсудний Захарченко Руслан, підозрюваний Луговий Денис, дехто Яна, особу якої суду поки що не вдалося встановити, і наостанок — дехто Саша, особу якого суду теж поки що не вдається встановити. Підсудний Захарченко стверджує, що ви були з цим Сашею у досить близьких стосунках, і, за інформацією журналістського розслідування, продовжуєте підтримувати з ним зв’язок. Тому я пропоную вам, свідок, пам’ятаючи про те, що ви під присягою і попереджені про кримінальну відповідальність щодо неправдивих свідчень, розповісти нам відверто, хто такий цей Саша і де він зараз перебуває.

Біля дверей залу раптом виникла якась метушня. Я придивився, але побачив лише сутулу спину співробітника «Грифона». Одночасно на обличчі Соні відбилася складна суміш почуттів — шок і полегшення.

— Свідок Купер...— знову почав сивий.

— Та ось же він! — вимовила Соня з величезним подивом.

Поміж «грифонами» промайнула руда голова, і у мене очі полізли на лоба: в зал своєю кошачою ходою, киваючи на всі боки — майже, як у «Вегасі», ступив не хто інший, як Саша. Він виглядав енергійним і, здається, був зараз абсолютно тверезий. Одяг — суто офіційний: добротний костюм кольору маренго з синьою краваткою сидів на ньому, як влитий.

— Заради Бога, вибачте за вторгнення! — заговорив Саша ще на ходу, звертаючись до здивованих суддів. Наступної миті він опинився у центрі залу.— Мене повідомили, що тут моя дівчина, і я відразу поспішив сюди!.. Я знаю, що ведеться судове дослідження обставин загибелі моєї доброї подруги Наталії Штос, котру я дуже любив і поважав як неординарну, чесну і світлу людину! І оскільки мені лише зараз випала така можливість, я хочу ще раз висловити свої співчуття її родичам, близьким і друзям...— Він повернувся до Штоса-молодшого.— Я співчуваю вашій утраті, пане Володимире. Ви втратили рідну людину, а ми — справжнього друга.

Його голос звучав впевнено і дзвінко. Я не бачив облич присутньої в залі рідні Штос — вони сиділи спереду мене, але, здається, Сашин прикид і те, як впевнено він тримався, подіяло і на племінника, і на його тітку. Вони інстинктивно сприйняли його за людину їхнього кола. У перші секунди суддівська колегія також піддалася дії Сашиної харизми, але морок швидко зійшов.

— Молодий чоловіче! — голосно звернувся сивий до Саші.— Хочу вас поінформувати, що ви зараз не на побаченні, а в суді! Ваша дівчина, якщо ви маєте