Ден Браун - Інферно

— Коли ви прокинулися, — вів далі Начальник, — нам хотілося, щоб ви повірили в те, що якісь люди намагаються вбити вас... що ви в смертельній небезпеці.

— Але мене справді намагалися вбити! — скрикнув Ленґдон, і всі присутні на борту літака здивовано поглянули на нього. — Я на власні очі бачив, як шпитального лікаря — лікаря Марконі — холоднокровно застрелили з пістолета!

— Це вам так здалося, — спокійно мовив Начальник. — Але насправді цього не було. Ваєнта працювала на мене. Вона мала чудові навички для такої роботи.

— Убивати людей?

— Ні, — спокійно відказав Начальник. — Вдавати, що вона вбиває людей.

Ленґдон ошелешено витріщився на засмаглого чоловіка, пригадуючи, як сивобородий лікар із кущастими бровами впав на підлогу, а з його грудей хлинула кров.

— Пістолет Ваєнти був заряджений сліпими патронами, — пояснив Начальник. — Він активував радіокеровані петарди, які розірвали пакет із кров’ю на грудях лікаря Марконі. До речі, він живий-здоровий.

Ленґдон аж очі заплющив, приголомшений почутим.

— А... кімната у шпиталі?

— Швидка імпровізація, — відповів Начальник. — Професоре, я знаю, що вам вкрай важко все це осягнути. Ми працювали швидко, ви були ще в запамороченому стані, тому все вийшло неідеально. Та воно й не мало бути ідеальним. Коли ви прокинулися, то побачили те, що ми хотіли, аби ви побачили: шпитальні декорації, кілька акторів і зрежисовану сцену нападу.

Ленґдон «поплив».

— Це те, чим займається моя компанія, — сказав Начальник. — Ми вміємо дуже вправно створювати ілюзії.

— А як же Сієнна? — спитав Ленґдон, отямившись і потираючи очі.

Я опинився в непростій ситуації, тому прийняв рішення працювати з нею. Мій пріоритет полягав у тому, щоб захистити проект мого клієнта від доктора Сінскі, і в цьому наші із Сієнною бажання збігалися. Щоби втертися до вас у довіру, Сієнна врятувала вас від убивці й допомогла втекти пожежними сходами. Таксі, яке чекало надворі, також було нашим, і в його задньому склі також була вмонтована петарда для створення ефекту справжності під час вашої втечі. Таксі відвезло вас до квартири, яку нам довелося умеблювати нашвидкуруч.

«Жалюгідна квартирка Сієнни», — пригадав Ленґдон, тепер зрозумівши, чому помешкання мало такий вигляд, наче його меблі були куплені на гаражному розпродажі. Це пояснювало й дуже доречну появу Сієнниного «сусіда», у якого вона запозичила одіж, яка напрочуд добре йому підійшла.

«Отже, усю цю історію зрежисували заздалегідь».

Фальшивим був навіть відчайдушний телефонний дзвінок Сієнниної подруги зі шпиталю. «Сієнно, це я, Данікова!»

— Коли ви телефонували до американського консульства, — пояснив Начальник, — то набрали телефон, який дала вам Сієнна. Насправді то був номер, що мав прямий вихід на мою яхту.

— Виходить, я до консульства навіть не дзвонив...

— Ні, не дзвонили.

«Залишайтеся там, де ви є, — настійливо прохав його фальшивий працівник консульства. — Я негайно за вами кого-небудь пришлю». А потім, коли з’явилася Ваєнта, Сієнна «доречно» помітила її по той бік вулиці й зробила висновок: «Роберте, уряд твоєї країни намагається вбити тебе! До представників влади звертатися не можна! Єдина твоя надія — це вирахувати, що означає отой проектор».

Начальник і його загадкова організація — чорти б її побрали, якою б вона не була, — фактично перевербували Ленґдона, щоб він кинув працювати на Сінскі і працював на них. Ілюзія, яку вони створили, була бездоганною.

«Сієнна напрочуд вправно мене обдурила», — подумав Ленґдон більше із сумом, аніж із люттю. За той нетривалий час, поки вони були разом, у нього з’явилася до неї симпатія. А найтривожнішим було для Ленґдона отаке питання: «Як така розумна й добра людина, як Сієнна, могла віддати себе служінню Цобрісту і його маніакальній ідеї вирішення проблеми перенаселення?»

«Можу запевнити тебе без тіні сумніву, — якось сказала йому Сієнна, — що коли не вдатися до тих чи інших рішучих кроків, то нам як виду невдовзі настане кінець... Із математикою сперечатися безглуздо».

— А оті статті про Сієнну? — спитав Ленґдон, пригадавши програмку шекспірівського театру і газетні вирізки про її запаморочливий коефіцієнт розумових здібностей.

— Вони справжні, — відповів Начальник. — Найкраща ілюзія виникає тоді, коли містить максимум реальності. У нас було обмаль часу, щоб усе організувати як слід, тому комп’ютер Сієнни та її особисті речі з реального життя — майже все, що ми мали. За нашим задумом, з усього того ви не повинні були побачити нічого, хіба що в тому разі, якби у вас виникли серйозні сумніви стосовно справжності її особи.

— І її комп’ютером я також не мав скористатися, — сказав Ленґдон.

— Так, саме тоді ми й втратили контроль над ситуацією. Сієнна уявити не могла, що спецгрупа Сінскі знайде її квартиру, тому, коли прибули військові, Сієнна запанікувала й зімпровізувала. Вона втекла з вами на мопеді, щоб підживити ілюзію. Я не мав іншого вибору, окрім дезавуювати Ваєнту, хоча вона порушила протокол і далі переслідувала вас.

— Вона мене мало не вбила, — заявив Ленґдон і розповів Начальнику про інцидент на горищі Палацо Веккіо, коли Ваєнта націлила пістолет йому в груди. «Буде боляче лише мить... але це мій єдиний вихід». Тоді Сієнна кинулася вперед, вдарила її, і Ваєнта, перелетівши через перила, впала на долівку залу й розбилася.

Начальник важко зітхнув і ненадовго замислився над тим, що сказав йому Ленґдон.

Сумніваюся, що Ваєнта хотіла вас убити... бо її пістолет стріляє лише сліпими набоями. Її єдина надія реабілітувати себе полягала в тому, щоб узяти вас під контроль. Можливо, вона думала, що, коли вистрелить у вас сліпим патроном, ви зрозумієте, що вона — не вбивця і що все це ретельно спланована ілюзія.

Начальник помовчав, трохи подумав, а потім продовжив:

— Не буду гадати, чи насправді Сієнна хотіла вбити Ваєнту, чи лише хотіла завадити їй вистрелити. Але тепер я розумію, що знав Сієнну Брукс не так добре, як гадав.

«І я також», — погодився подумки Ленґдон, хоча, пригадавши вираз потрясіння й жалю на обличчі молодої жінки, усвідомив: те, що вона скоїла з агентом у чорному шкіряному костюмі, було, скоріш за все, помилкою.

Ленґдон відчув себе неприкаяним... і абсолютно самотнім. Він повернувся до вікна, прагнучи поглянути на світ під крилом літака, але побачив лише стінку фюзеляжу.

«Треба вшиватися звідси».

— Із вами все гаразд? — спитав Начальник, занепокоєно поглянувши на Ленґдона.

— Ні, —