Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

23

— Ви досі хочете туди йти? — запитав Нейт, ставши на камінь перед спуском у нескінченну печеру.

На міцній спині він ніс рюкзак, другий був у Генрі. Більше речей вони з собою й не брали, бо, за розрахунками землерийки, ця подорож мала бути легкою та тривати не більше кількох годин. Зараз же, коли дивилися прямісінько в пащу кам’яного монстра, їх усіх залоскотали сумніви.

— Ні, — відповіла Елізабет, але одразу пішла вперед, перевальцем, заклавши руки в кишені підкочених по коліна штанів.

Уся група втупилась очима їй у спину, дивуючись від сміливості малої розбишаки. Без жодного спорядження чи захисту вона йшла попереду всіх, наче на них чекав не спуск в темну й холодну печеру, на яку ще й можуть бути накладені закляття, а легка прогулянка. Люсі з Ароном мовчки перезирнулися.

— Їй хоч колись буває страшно? — пробурмотіла Марія.

Люсі знизала плечима, але майже водночас долинула відповідь від Елізабет.

— Коли на ваші пики подивлюся — так одразу.

— Нахаба, — тихо пирхнула Анабель, але нічого більше не сказала.

Другим почав спускатися Нейт, а за ним зарухалися й інші. Коли Анабель підійшла до кривого схильця, хлопець простягнув їй руку, щоб вона ненароком не підвернула ногу, хоч вона й не просила. Генрі ж міг лише позаздрити, бо йому з важким рюкзаком довелося долати цю частину задом навкарачки, так ще й під глузливий сміх Марії.

— Елізабет, зупинися, — наказав Арон за мить, незграбно пересуваючись у старих чоботях. Він, як заклинач розуму, міг єдиний серед них зчитувати вказівки зачарованого взуття. — Попереду йдемо я і Люсі.

— Ви, Бранадари, такі надокучливі.

— Я й Анабель замикаємо колону, — виголосив Нейт. — Генрі й Маріє, запалюйте лампи.

Світло двох неяскравих вогників трохи розбавило темряву, але не рятувало від сирості та холоду. За його допомогою вони могли вгледіти верхній край печери: вона була вузькою, але надзвичайно високою, ніби її проломили в скелі великим диском. Печера Кердемол недарма ніколи не приваблювала ні туристів, ні мандрівників, ні навіть допитливих дослідників. Що ще казати, коли їм ледве вдалося її знайти, і те не без допомоги місцевих гірників, які, одначе, навідріз відмовилися провести групку студентів далі. Навіть обіцянка значної грошової винагороди від Арона під прикриттям не допомогла розвіяти страхи наслуханих чоловіків. Про це місце існувало стільки легенд, що навіть Генрі виявилося важко їх перелічити.

Попри всі перестороги, вони продовжили йти далі.

— Куди чоботи зараз говорять йти? — поцікавилася Анабель за пів години мовчазної ходьби.

Стіни печери повторювали звук відлунням.

— Прямо, глибше, — тихо відповів Арон. — Там має бути сховище, створене ще за часів першої війни. У ньому Парцифаль і заховав записник.

— Супер! — обізвалася Елізабет з награною радістю. — Війна, печера, чоботи й книга мертвяка. Бачите, яке життя цікаве, якщо додати в нього трішки хаосу.

— Не варнякай, — промовила Люсі, вслухаючись у темряву.

Дотепер жодних слідів заклять вона не виявила, але це насторожувало її ще більше.

— Найімовірніше, записник буде в архіві сховища, якщо він там є, — говорив втомлений дорогою Генрі.

— Або ж у спальні, під ліжком чи під подушкою. Особисті записи рідко заносять в архіви, — відказала Марія.

— Можливо, ти маєш рацію.

Ще через деякий час Люсі підійшла до Арона ближче й, узявши його за руку, напівголосно промовила: 

— Попереду стіна, я її відчуваю. Що там говорять чоботи?

Він нахилив голову до неї та м’яко, заспокійливо всміхнувся.

— Майже на місці.

За мить вони й справді дійшли до краю печери. У стіні зовсім не підозріло виділявся вирізаний прямокутник.

— Двері, — промовив Генрі на випадок, якщо вони не зрозуміли.

Марія косо поглянула на нього.

— Чоботи замовкли, — констатував Арон і зітхнув. — Є здогадки, як відкрити?

— Відійдіть, — відповіла Люсі, і, коли вони послухалися, вирвала важучий камінь одним помахом руки.

Врізавшись в іншу стіну, він розбився на друзки.

У сховищі було не краще, ніж зовні. Темрява, дивний запах старого та кам’яні меблі, від яких анітрохи не віяло відчуттям комфорту. Якась занедбана спальня печерних людей.

— Тихо, я щось відчуваю. — Люсі підняла руку і підійшла ближче до проходу.

Вмить на стелі кімнати засяяла чарівна люстра. На ліжку нізвідки з’явилася постіль, на полицях — купа книг, на столі на очах вимальовувалася їжа, а в центрі кімнати стала невелика стійка зі старою книгою. Тепер у цьому місці можна було жити, хоча після такого перфомансу не кожен би ризикнув ступити всередину ногою.

— Це вже більше схоже на комфортне сховище, — перебила тишу Марія.

— І ще більше на пастку. — Елізабет посміхнулася. — Хто хоче зайти?

Люсі похитала головою, роздумуючи. Така гостинність на дні похмурої печери їй зовсім не подобалася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍