Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

себе дуже благородного. Якби ви були справжнім чоловіком, то пішли б і повідбивали йому тельбухи. Я завжди думала, що вона ваша. Чи, може, він і вас обкрутив так само, як обкрутив отого лікаря.— Вона нахилилася ще ближче до мене.— Може, він настановить вас завідувати лікарнею. Чим він настановить вас завідувати, га?

Під тим потоком слів, під грізним перстом і пронизливим поглядом я рвучко випростався в кріслі, з грюкотом скинув ноги зі столу, а тоді підхопився й став проти Сейді; в скроні мені вдарила кров, аж у голові запаморочилось, як завжди буває, коли рвучко підведешся, а перед очима замерехтіли червоні цятки; тим часом потік слів не вщухав. Нарешті він скінчився отим запитанням.

— То ви кажете,— твердо почав я,— що… що…— Я мало не назвав ім’я Анни Стентон, бо воно виразно стояло в моїй свідомості, наче виписане великими літерами на афіші, але раптом застрягло у мене в горлянці, і я з подивом виявив, що не можу його вимовити. Отож повів далі: —…що вона… вона…

Та Сейді Берк просто-таки читала мої думки — принаймні так мені тоді здалося — і двигнула мене цим ім’ям, мов блискавичним боксерським ударом.

— Еге ж, вона, вона, ота ваша Стентон, Анна Стентон!

Якусь мить я дивився в обчиччя Сейді, і мені стало жаль її мало не до сліз. І це мене здивувало. Що я відчув такий жаль до Сейді. Потім я перестав відчувати будь-що. Не відчував навіть жалю до самого себе. Я весь задерев’янів і почував себе дерев’яним індіанцем перед тютюновою крамничкою, і пригадую, як здивувався, коли виявилося, що ноги мої, хоча й дерев’яні, чудово служать мені і ступають просто до вішалки, де моя права рука, хоча й дерев’яна, зводиться, знімає з кілка старий капелюх і надіває його мені на голову, а потім мої ноги простують до виходу і, ступаючи через довгу приймальню по ворсистому й м’якому, мов доглянутий моріжок, килиму, виносять мене за двері, на дзвінкі мармурові плити.

І далі — в широкий світ, що здавався ще ширшим, ніж будь-коли раніше. Здавалось, не буде кінця довгій білій залитій сонцем бетонній алеї, що звивалася й петляла між бронзовими статуями та барвистими квітниками у формі зірок і півмісяців; не буде кінця зеленому лужку з роздутими зеленими кулями дерев; не буде кінця небу, звідки сонце вивергало потоки жару, мов розпечену кришталеву лаву, що мала поглинути тебе,— бо останні повіви весни вже згинули, й згинули без вороття, і ота гожа, повногруда дівчина в тіснуватому ситцевому платтячку, з персиково-вершковим обличчям та дрібненькими росинками поту на чолі, під білявим волоссям, також згинула без вороття, і відтепер лишилися тільки маслаки, темне, мов іржаве залізо, відьомське обличчя, зелене шумовиння на всохлому ставку, посеред голого дна, геть потрісканого й вкритого сірою коростою сухого мулу.

Я й далі дивувався з того, як легко несуть мене ноги білою бетонною стрічкою під’їзної алеї і як та, здавалося б, нескінченна алея і ті нескінченні дерева зрештою лишаються позаду і я вже посуваюся вулицею, немовби затопленою потоком розжареної кришталевої лави. З величезною цікавістю придивлявся я до облич людей, що траплялися мені назустріч, але не добачав у них нічого гарного чи примітного й не був цілком певен, що ті люди реальні. Бо, щоб повірити в їхню реальність, потрібне величезне зусилля: щоб повірити в їхню реальність, треба повірити в свою, а щоб повірити в свою, треба повірити в їхню, а щоб повірити в їхню, треба повірити в свою — раз-два, раз-два, раз-два, як ото ступають ноги. Та що, коли не маєш ніг? Чи коли вони в тебе дерев’яні? Але я подивився на свої, і вони ступали — раз-два, раз-два.

Вони ступали довго. Та зрештою, коли настав кінець нескінченності, принесли мене до одних дверей. Потім ті двері відчинились, і там, у прохолодній тінясто-білій кімнаті, вбрана у свіже й прохолодне блідо-голубе лляне плаття, вільно опустивши оголені тендітні білі руки, була Анна Стентон. Я знав, що то Анна, хоча й не подивився на її обличчя. Я надивився на інші обличчя — на всі ті, що траплялись мені дорогою,— і вдивлявся в них з величезною неприхованою цікавістю. А от на її обличчя і не глянув.

Потім я звів очі на нього. Анна зустріла мій пильний погляд твердо. Я нічого не сказав. Та й не було в тому потреби. Бо, дивлячись мені в очі, вона повільно кивнула головою.

Розділ сьомий

Після того свого візиту до Анни Стентон я виїхав з міста й був відсутній днів вісім. Того ж таки погожого ранку наприкінці травня, вийшовши з її дому, я попростував до банку, зняв з рахунка скількись там грошей, а тоді забрав з гаража свою машину, спакував валізу та й поїхав. Я їхав довгою, прямою, мов струна, й гладенькою, мов скло, білою дорогою, що мерехтіла, розпливаючись у гарячому мареві, і бриніла під шинами, як напнутий нерв. Мчав зі швидкістю сімдесят п’ять миль на годину, та все ніяк не міг добутися до озерця, що полискувало ген попереду, біля самого обрію. А згодом в очі мені почало світити сонце, бо я їхав на захід. Я спустив протисонячний щиток, примружив очі й до відпору натиснув на педаль газу. І їхав собі далі на захід. Бо саме на Захід усі ми збираємося колись поїхати. Саме на Захід їдеш, коли виснажується земля і на старе поле наступає сосняк. Їдеш туди, отримавши листа, де написано: «Тікай, усе розкрилося». Ідеш туди, коли, глянувши на ніж у своїй руці, бачиш на ньому кров. Їдеш туди, коли тобі скажуть, що ти лише бульбашка у прибої імперії. Їдеш туди, почувши, що в тамтешніх горах є золото. Їдеш туди зростати разом із тим краєм. Їдеш туди доживати віку. Чи просто їдеш туди, аби кудись їхати.

Я їхав просто аби кудись їхати.

Другого дня я був у Техасі. Проїхав тими місцями, де живуть похмурі, затяті коржоїди-баптисти, що не розлучаються з довгими ножами. Потім поминув райони, населені клишоногими, мозолястозадими синами прерій, що ходять у чоботях на високих підборах, легко пускають в хід револьвери, суботніми вечорами юрмляться в аптеці-закусочній, а тоді всім гуртом сунуть за ріг до кіно на третю серію «Помсти на Оцтовій річці» із Джіном Отрі в головній ролі. Але й там, і там небо вдень схоже на високе розжарене мідне шатро, а вночі — на чорний оксамит, і чи