Жоржі Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Зморена і перелякана дівчина, яку вже потроху брала злість, просиділа у вестибюлі кілька годин, спостерігаючи, як у неї перед носом туди-сюди проходять відомі артисти і знамениті співаки, як, наприклад, Силвіньйо Ламенья з квіткою в бутоньєрці та величезним перснем на мізинці. Багато хто, дивлячись на неї, відверто дивувався: «Хто ця гарненька дівчина?» Швейцар час від часу всміхався їй, підбадьорюючи та втішаючи:

— Його ще не було, та він точно незабаром прийде. Давно вже мав бути…

Десь близько восьмої вечора, коли вже добряче стемніло, Марилда, ледь не плачучи, тривожно запитала в швейцара, де б то їй випити кави і чогось перехопити. «У буфеті радіо», — відповів швейцар. Там, в оточенні всіх своїх кумирів-співаків у неї звідки й узялись нові сили та натхнення і вона твердо вирішила чекати хоч усе життя, аби тільки здійснилась її мрія стати відомою співачкою.

Повернувшись у вестибюль, Марилда подумала: «Бідна мама, вона вже, мабуть, божеволіє від хвилювання». Та не лише докори сумління мучили бідну дівчину: злість і обурення кипіли в її серці. Уже і зміна її швейцара закінчилась; його напарник заступив до своїх обов’язків, а Освалдиньйо все не приходив, либонь, марно було сподіватися побачити його нині в студії.

— Освалдиньйо, о такій порі? Уже надто пізно, люба… — підтвердив її сумніви новий швейцар.

Було майже пів на дев’яту, коли біля швейцара зупинився якийсь беззубий тип і витріщився на бідолашну Марилду, яка ледь стримувала сльози. Він вирішив розважити засмучену дівчину розповідями про пригоду в «Табарисі», що був неподалік звідти. Коли з його вуст злетіло ім’я Освалдиньйо, вона відразу ж усе зрозуміла: так он де тинявся той пройдисвіт з ранку й до вечора.

— У «Табарисі», а це де?

Тип хтиво посміхався своїм беззубим ротом, і на мить не зводячи з неї своїх нахабних ласих очиць.

— А це недалеко… Я залюбки проведу вас, якщо забажаєте… — беззубий відчув засмак неминучої сварки з істерикою й докорами. Цей Освалдиньйо був карою Божою для всіх місцевих дівчат.

Поки вони перетинали площу, беззубий засипав Марилду запитаннями: а чи бува не дружина вона йому, можливо, наречена, чи просто кохана? Для дружини вона занадто молода, для коханої — занадто серйозна. У дверях кабаре вони зіткнулися з Мірандау, який саме прямував у «Палас». Він неуважно глянув на дівчину і хотів було вже пройти повз неї, але впізнав Марилду і повернувся:

— Марилда! На біса ти тут тиняєшся?

— О, сеу Мірандау, як ви?

Мірандау дуже добре знав беззубого.

— Ти, смердюча потворо, що робиш поруч з цією дівчиною?

— Я? А нічого такого… Вона сама мене попросила…

— Прийти сюди? Не бреши… — розлютився Мірандау.

Але Марилда заступилася за свого беззубого супутника: так і є, вона сама попросила провести її сюди.

— Ти попросила провести тебе в «Табарис»? Жартуєш?

Зрештою, вона все йому розповіла і Мірандау відвів її додому. Нетямлячись з горя, дона Марія до Кармо лементувала і голосно кликала доньку. Біля неї сиділи дона Флор, доктор Теодоро і дона Амелія. Дона Норма та дона Жіза організували й очолили операцію з розшуку і порятунку дівчини. Вони витягли сеу Зе Сампайо з ліжка (він, звісно ж, несамовитів із люті), й ігноруючи його бурхливі протести, потягли за собою по пунктах швидкої допомоги, у поліцію та в морг.

Побачивши дочку, дона Марія до Кармо зі сльозами кинулась обіймати і цілувати сердешну. Плачучи, вони тепло обіймалися й просили одна в одної пробачення. Розгніваний доктор Теодоро демонстративно пішов геть, на відміну від дони Флор він підтримував дону Марію до Кармо в її твердому намірі добряче всипати втікачці.

Захищаючи Марилду, дона Флор намагалася переконати сусідку: її замолоду теж лікували такими методами і, як показує практика, вони геть неефективні. Та й узагалі, чому дона Марія до Кармо так не схвалює доччине покликання?

Та про яке покликання йдеться? Це ж просто дівоча примха! Доктор Теодоро співчував удові, тій дівці треба прописати добрячого прочухана, а потім — тривалу та вичерпну розмову, щоб вправити її мрійливі мізки, щоб вона більше собі такого не дозволяла і ставилася до матері з належною повагою. Доктор Теодоро і дона Флор мало не посварилися, кожен наполягав на своєму — дона Флор рішуче захищала бідолаху Марилду, а доктор Теодоро вважав, що батьківська воля для дітей — то святий закон. Утім, Теодоро вчасно взяв ситуацію під контроль:

— Люба, ти маєш право на власну думку, і я її поважаю, хоч і не поділяю, але в мене на цю ситуацію інакший погляд, і я теж маю слушність, бо мене так виховали і я від своєї думки не відступлюсь. Тому краще не сперечаймося, нехай кожен залишиться при своїй думці, тим більше, що в нас немає дітей. — «І не буде», хотілося додати йому, адже ще до весілля дона Флор зізналася йому, що безплідна.

Ані краплі гіркоти чи образи не промайнуло між ними; знову повернулися до вдови, яка галасувала, що вкоротить собі віку, якщо донька не знайдеться.

Але Марилда знайшлася, й доктор Теодоро пішов, визнаючи свою поразку. Услід за ним пішли дона Амелія й дона Еміна. З матір’ю і донькою зосталася лише дона Флор. Зате предмет суперечки було вичерпано раз і назавжди: Марилда відвоювала собі право стати співачкою. Дона Флор ще трохи побула з ними, та почувши материне благословення, вийшла у вітальню до Мірандау.

— Геть ви забули про мене, куме… Не заходите… Ані ви не навідаєтеся, ні кума з малюком… Чим же це я вас так образила? Ви мені, звісно, вибачте, бо я вас оце запитую, навіть не подякувавши за добро, що ви зробили для дони Марії до Кармо та Марилди. Чому ви сердитеся, куме?

— Це я серджуся? Та про що ви, кумо! Я не навідуюся, бо маю купу справ, як білка в колесі, їй богу…

— Як білка, кажете? Ви мені, куме, звісно, вибачте, але щось мені не віриться…

Мірандау глянув у небесну далечінь прозорої ночі:

— Кумонько, ви ж знаєте, ніхто і ніщо не повинно стояти між чоловіком і дружиною, жодного натяку на спогад, який може внести розбрат у ваші стосунки. Я знаю, кумо, ви щасливі в своєму новому шлюбі, задоволені своїм новим життям, новими знайомими, і повірте, я від щирої душі за вас радію. Бо ви, як ніхто, на це заслуговуєте. А те, що я до вас рідше навідуюся, не означає кінець нашої дружби.

Він мав рацію; дона Флор усміхнулася й наблизилася до кума:

— Можна вас дещо попросити?..

— Ваше бажання для мене закон, кумо…

— Ви ж знаєте, що скоро день