Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Мати прибирає зі столу, рухається безшумно й повільно, а на вустах її м’яка усмішка.

— Ну от, вивчишся у своєму інституті, і що робитимеш? — питає батько.

Я відповідаю. Батько сидить і курить. І в тому, як підносить цигарку до рота (ніколи не сигарету), і по тому, яка була ота рука, жилава, зморщена, із сильними, чіпкими пальцями, я помітив, що має щодо моєї роботи якогось сумніва, щось йому в ній не подобається, що в нього якась власна логіка, яка ховається, однак, неприступно для мене.

— Зате не гнутиме горба, як ти, — твердо каже мати від порогу, бо саме входила, віднісши на кухню тарілки. Засвітила до мене теплим сивим поглядом.

— А я нічого не кажу, — відповідає похапцем батько. — Що я кажу?

І мені стає ніяково. Бо не так розумію, як відчуваю якусь віддалену істину: всі батьки хочуть, щоб їхні діти заступили їх у світі, а отже, коли вони добрі майстри, найбільша приємність була б для них, щоб сини їхні могли заступити і їхнє ремесло. Так було принаймні колись. Але так уже давно не є, і батько з матір’ю це чудово розуміють. Бо, крім того, що хочуть, аби син заступив їх, не менше бажають, щоб син пішов далі й став на вищій щаблині цього світу. Отож батьковий сумнів бовтався десь посередині між цими умовиводами, а що й сам не міг дати доброї відповіді, тим і мовчав. Мовчав і пускав синій дим, такий же синій, як і птах, у якому зараз ми летіли. Відверто кажучи, на історичний факультет я пішов не тому, що мене вабило знання минулих епох, а тому, що туди легше було вступити, принаймні не треба було складати іспита з іноземної мови, якої в нашій школі мене не зуміли навчити, бо вчитель наш сам тієї мови не знав, а того, чого не знаєш, навряд чи навчиш. Зрештою, й сам добре не відав, що мене чекає; оте "потім", про яке допитувався батько, було й для мене, як крихкий і хиткий, мов холодець, морок, я ж мав сісти до того холодцю, взяти виделку й махати, вдаючи, що вельми мені смакує. Коли казати відверто, й досі не знаю, ким би хотів стати: мене ставало на короткочасного порива та й то не раз за підказкою, — ось образ іще одного колапсу в моєму житті. Батькові щодо цього було легше, він перейняв фах батьківський і дідівський, отож навички мав не лише здобуті персонально, а й на генетичному рівні. Одначе мене родинне ремесло аж нітрохи не приваблювало, і всі спроби батькові в дитинстві та юності залучити мене до нього так жодного результату не дали. Ось чому, думається мені, я такий сонливий у цьому світі й просипляю вільний від роботної зайнятості час, і це як погук виткої нитки, але не тієї, червоної, чи зеленої, чи сірої, що плететься на кухні в руках моєї жінки, ця ж нитка без видимої барви, але невідь-чому збуджує в душі щось таке, чого не розумію, бо воно за далекими хвилями, воно, як кілька пожовклих від часу листків, як старовинна книга, прочитавши яку, раптово відчуваєш, що кров пульсує жвавіше, з’являється й теплота, і це подобає на монотонний хід зінгерівського годинника, а може, його подзвін, хрипкий, стародавній, але виразний, а може, та нитка якось пов’язує мене із запахом книжок, що їх носив батькові на оправу старий Янишевський. Онде бачу: розчиняються двері, і в ту синю кулю, що мариться мені, входить чоловічина, зігнутий у карку і в смішних залізних окуляриках, очевидно вельми старих. Ось він розв’язує тремтливими пальцями шворку, що обкручувала газету, газета розпадається, як шкірка помаранчі; всередині не так книги, як купа пожовтілого й пошарпаного паперу. В батька при вигляді того паперу засвічувалися очі, він підходив, ніби навшпиньки, ніби перед ним розчинявся бозна-який скарб; Янишевський при цьому всміхався тихою і щасливою усмішкою. І обох єднало в цю хвилю щось дивне, те, що починаю розуміти лишень зараз. Батько не на жарт зворушений, у нього легенько тремтіли пальці, очевидно, вже кортіло узятися до того мотлоху, мудрість якого він ніколи не пізнає, бо ніколи не читав книжок, які оправляв. Мінялися тоді з Янишевським ролями: до книжок підступав батько, ніби ставав їхнім володарем на певний час, а Янишевський відступав убік, знімав смішні окуляри й протирав їх помнутою хустинкою, що давно колись була біла, а тепер сіра. Найбільше любив, коли Янишевський приходив у вказаний час і батько викладав з тумбочки на стола лискучі, оновлені томи, від яких пахло клеєм, тим самим, яким пропах сам; відтак уже Янишевський підходив до столу крадливою кошачою ходою, і вже в нього тремтіли руки, а батькове обличчя засвічувалося тріумфальною усмішкою, начебто сотворив чудо, бо він справді сотворив із тією купою негодящого паперу чудо. В дверях завмирала не менш горда мати, бо роботу робили разом, тільки мати десь углибині, бо не вона була майстром, а він, бо без його вправності і її робота була б ні до чого, отож і усміх на її лиці був не такий урочистий і тріумфальний, а швидше як тінь тієї усмішки. Не знаю чому, те дійство біля столу захоплювало й мене, малого, відсунутого десь у кут і ніби неприсутнього, бо на мене ніхто тоді не зважав, отож світив очима зі свого кутка і захоплено дивився, як тихою ходою, ніби крався, підступав до книжок Янишевський, як на його обличчі запалювалося здивування, відтак обоє вибухали тихим щасливим і рокітливим сміхом. Мати в дверях похитувала головою, але я всього того довго не витримував, бо вони починали говорити про роботу, обмацували книги, роздивлялися, отже, відчуття чуда зникало, тож пирхав і біг бити на вулиці футбола. Згодом такі речі мене взагалі перестали цікавити, бо те, що відбувалося, бачилось як щось мертве й малопотрібне. Куди реальнішим і живішим відчувався туго надутий м’яч, якого можна було сильно вдарити ногою, і він, пружкий і дзвінкий, з хуком здіймався в повітря, а коли дивився на нього в небі, то він здавався мені сонцем, що падає на землю, відтак мій черевик підхоплював його з льоту і скеровував у ворота, де стояв найближчий мій приятель, який гарно й зручно в польоті хапав м’яча обіруч і, підтисши до живота, котився разом із ним у зелену, аж соком бризкала, траву…

Прокидаюся із почуттям вини. Так, начебто обікрав того, хто й сам без копійки. Плаваю у сонному повітрі квартири, на грудях нема книги, штора дбайливо запнута, через це в кімнаті сутінно. На кухні пошепки балакають дружина із тещею, котра навідалася зазвичай у гості. Напружую розслаблений сном слух, щоб вловити зміст розмови. Але розмова не варта таких зусиль — говорять про сукню, яку разом шиють, невідомо для кого: для дружини чи тещі. Однак голоси в них, як у змовників, начебто на потаємній раді: стоятиме цей світ чи ні? За вікном чути гухання м’яча (ось звідки мій сон про футбол), підлітки, серед яких може бути й жінчин син, нащадок мотоцикліста, ганяють як навіжені. Побіч щебече малеча, дзвінко вигукуючи, та малеча як горобці; до речі, повилазила на дерево і тим більше нагадує горобців. А може, то балакають кумасі, що обсіли лавку біля будинку і натхненно мелють. У моїй голові з’являються ідіотичні думки про використання тієї енергії. Кожній мейлі приставляється апаратик — збирач енергії, в який зливається вона, як вода в бочку. ("Бочка й дощова вода, — думаю я, — як це неймовірно далеко від цього світу", ці реалії знову-таки зі сну, з якого щойно повернувся, і я відкладаю цього образа на запасну поличку — помилуватися потім). Поки що думаю про енергію зжованих слів, скільки їх висипається в повітря, але навряд чи коли вона стане додатковим енергоносієм. Поки що несила зрушитись із канапи, до якої прикутий пасами недавнього сну чи просто видження. Хіба що почуття вини…

З чого воно й чому виникло? Відводить мене убік, і я пливу на хвилях таємничого шепоту, який випливає з кухні, шепоту про сукню, в якій та чи та жінка, тобто чи дружина, чи теща, мають оновитися, відтак і обличчя їхні освітяться, отже, думають про оновлення куди більше як я. Теща тихо скаржиться на свою суху шкіру, дружина їй підтакує, в неї геть-но така ж шкіра, адже вони плоть од плоті одна одної, а що дружина моя не має батька, то в ній куди більше ніж половина материної крові. Відтак і сталося: материна половина крові поступово з’їла батькову і замінила її, відтак батькова витекла з неї за всі ці тридцять із лишком років: крізь подряпини й порізи, операції та роди, та й взагалі жінка надто часто позбувається зайвої крові. І ці думки ідіотичні, але чомусь товчуться в голові. Тепер же обидві напрочуд подібні між себе жінки сидять на кухні, два однакових дерева, що випнулися з одного кореня, листя їхнє шелестить і шелестить, та чи є під тими деревами джерело, і чи зеленіє пишно трава, і чи витікає криштально чистий струмок? Але цього ніколи не довідаюся, хоч живу побіч із однією з цих жінок, бо жінка — це завжди таємниця, і хоча б скільки ми її пізнавали, ніколи не пізнаємо, і це тому, що вони хочуть такими здаватись. І мені на хвилю дивно стає, що маю якогось стосунка до цих дерев, я — наче отой синій птах, який носить мене у сни, що звив на одному з дерев собі гніздо, але чому їсть мені серце оте незбагненне відчуття вини? Адже мене ніхто з гнізда не жене, навпаки, дерево приймає це за належне, приймає це й друге — близнюк, але чому в душі більше відчуття дисгармонії, ніж гармонії, і що тут не так? Адже можу спокійно лежати в своєму гнізді й спати, можу затиснути пальцями вуха й погасити ті хвилі шепоту, можу встати, можу уявити, що люблю те дерево, але що знаю про таємницю міцно сплетеного там, у глибині, коріння?..

Батько, поки вийшов на пенсію, працював у палітурній майстерні, вона містилась у підвалі, і коли я входив туди по східцях, у вічі вдаряв знайомий запах клею й паперу. Майже ніколи не заходив у саму майстерню, бо жінка, що сиділа на прийомі, побачивши мене і відповівши на моє привітання, просила зачекати, послужливо схоплювалася й бігла викликати батька. Я дивився на складені в кутку лискучі кавалки клею, на полиці, де вже лежали готові "закази", — якесь дурне, на мій смак, слово, бо заказ — це заборона, — на стіл зі склом і пакою квитанцій; книжка, яку перед тим прийомниця читала, можливо, із тих, які тут оправлялися, і поки все це роздивлявся, виходив і батько. Був у хвартусі, трохи зігнутий і напівлисий, шкіра обличчя завжди відсвічувала жовтим, але, коли всміхався, лице його напрочуд лагідніло; тоді я не дуже того завбачував, адже просто виконував материне доручення: приносив йому обід, мати була ворогом бутербродів і бажала, щоб батько обідав свіжою стравою; так-от, кажу, не дуже я, здається, до нього придивлявся, бо це обличчя було найбуденніше з буденних і найзнайоміше зі знайомих, але, виявляється, таки придивлявся, раз через стільки років воно випливає переді мною; і жовтавий колір лиця, й усмішка, що так його лагіднила, й ота зігнутість у карку, й ота жилава рука, що брала в мене авоську, і короткий позир колись голубих, але вже й тоді присивілих очей, і незмінне запитання, як там удома, і як спазматично тримали його жилаві пальці авоську, — все це виразно випливає із глибини, ніби ходив туди, в майстерню, принаймні з тиждень чи місяць тому; цікаво, чи на тому місці й та майстерня, адже помітив закономірність: коли починаєш щось згадувати, притому настирливо, того вже нема, отже, можливо, й тієї майстерні нема, а може, й будинку, адже був старий, із вилущеної рудої цегли, такої ж рудої, як глина в тих краях, що виламується з надр земних на всіх кручах.