Річард Адамс - Небезпечнi мандри

він із Чорнобілем та всіма кролицями зараз не вилізе на поверхню, то до завтрашнього ні-Фрітха я всіх вас позагризаю!

І, обернувшись до кульгавого спиною, Звіробій почав пояснювати Горицвітові план майбутнього штурму. Жоден із них навіть не глянув, як той закульгав назад дорогою, якою прийшов.

44. ПІДКАЗКА ЕЛЬ-АГРАЙРИ

— Вони перестали копати, Ліщино-ра! — повідомив Вероніка. — Наскільки я можу судити, копачі повилазили із своєї нори!

В пітьмі Сотів Ліщина пробрався поміж трьох чи чотирьох своїх кролів і дістався до вищої приступки, де лежав Вероніка, прислухаючись до того, що діялось нагорі…

Гусли сутінки, коли ефрафанці опинились біля букового гаю. Вони зараз же взялися обстежувати гай і всі пагорки, щоб визначити, яка колонія завбільшки та де розташовані всі її нори. Нападники подивувалися, виявивши так багато нір на такій малій площі, бо мало хто з них бачив якусь іншу колонію, крім рідної Ефрафи, де багато кролів мусили задовольнятися кількома норами. Спочатку вони були подумали, що під землею причаїлось дуже багато кролів. Їх насторожувала тиша й порожнеча букового гаю, в якому ніде було сховатись. Довелося Звіробоєві підбадьорювати своїх солдатів. Він пояснив їм, що їхні вороги — дурні, бо наробили більше ходів, ніж потрібно добре влаштованій колонії. Скоро, мовляв, вороги зрозуміють свою помилку, бо ефрафанці розкриють кожну нору, й неможливо стане захищати колонію. Що ж до посліду білого птаха, розкиданого по гаю, то хіба не видно, що послід давній? І взагалі несхоже, щоб той птах був десь поблизу… А проте не один рядовий ефрафанської армії тривожно роззирався довкола. Історія про білого птаха, що з’явився під час грози й бився на боці Тлайлі, ще аж ніяк не зблякла в уяві ефрафанців.

Звіробій звелів Горицвітові виставити вартових і пустити навколо гаю постійний патруль, а Вербені й Жовтоцвітові наказав зайнятись закиданими норами. Жовтоцвітові припали нори на пагорку, а Вербені — ті, що в гаю, між корінням дерев. Начальник поліції зразу ж натрапив на відкритий хід. Прислухався, але все було тихо. Тоді Вербена (більш звичний мати справу з в’язнями, ніж із ворогами) послав униз двох своїх солдатів.

Нещасних виконавців його наказу при вході зустріли Срібний і Жостір, давши їм такого чосу, що ті раді були вискочити живими нагору. Вигляд двох жорстоко зранених товаришів зовсім не додав бойового духу солдатам Вербени. Вони взялися розривати інші нори, але так спроквола, що небагато втяли, поки зійшов місяць.

А Жовтоцвіт, бажаючи показати приклад своїм солдатам, сам почав розривати пухкий завал однієї з нір. Заоравшись, мов плуг, у легку порохнисту землю й тільки задерши голову, він раптом опинився віч-на-віч із Чорнобілем, який враз уп’явся зубами в його шию. Не маючи змоги використати свою велику вагу, Жовтоцвіт тільки верещав і бив навмання лапами, але Чорнобіль не відпускав його. Жовтоцвіт навіть протягнув його трохи, й аж тоді Чорнобіль відпустив його й відскочив назад, виставивши кігті передніх лап. Та Жовтоцвіт уже втік — йому вистачило першої рани, другої не хотілось.

Звіробій зрозумів, що, штурмуючи захищені ходи, буде вельми нелегко захопити колонію. Значно більші були б шанси на успіх, коли б його солдати самі викопали кілька ходів і зразу в кількох місцях кинулися в атаку. Але він сумнівався, чи зважаться його солдати на такий штурм, наштовхнувшись уже на рішучий опір супротивника. Генерал не мав готового плану дій на такий випадок. Недодумане належало додумати тепер. Тож, коли зійшов місяць, він покликав Горицвіта на пораду.

Горицвіт просто запропонував тривалу облогу — тоді, мовляв, ворогів змусить здатися голод. Роздосадуваний Звіробій зразу ж відкинув такий план. У глибині душі він таки побоювався, чи на світанку не впаде їм на голову білий птах. До світанку вони повинні вдертися в колонію! Та й репутацію генеральську могла поновити лише гучна бойова перемога. Для чого ж іще привів він сюди цвіт своєї Оусли? Просто заморити ворогів голодом — хіба це слава? А ще він хотів якомога швидше повернутися до Ефрафи. Як і всі завойовники, він ніколи не мав певності у своїх тилах.

— Якщо пам’ять мене не зраджує, — сказав він, — після того, як ми були захопили більшу частину колонії біля гаю Натлі й практично здобули перемогу, кілька ворогів замурувалося в невеликому лігві. Тоді я звелів добити їх, а сам повів полонених до Ефрафи. Чи пам’ятаєш ти, Горицвіте, хто і як це зробив?

— Це зробив покійний капітан Мальва! Сподіваюсь, тут є хтось із солдатів, що билися тоді під його проводом. Піду пошукаю!

Скоро Горицвіт привів кремезного солдата на ім’я Жовтило. Спочатку той ніяк не міг утямити, чого від нього вимагають. Кінець кінцем ветеран згадав, що тоді капітан Мальва наказав прорити згори до обложених прямовисний тунель; наприкінці вони попадали на ворожих кролів і швидко їх перебили.

— Саме так треба зробити й зараз! — мовив генерал Горицвітові. — Всіх солдатів поділити на зміни — й до роботи! На постах залишити не більше двох-трьох! Швидко!

Незабаром мешканці колонії, що причаїлися в Сотах, почули згори шкряботливі звуки. Ворог почав рити підкоп! Небагато часу збігло, і з’ясувалось, що роботи ведуться у двох місцях. Один тунель ефрафанці копали над північним краєм Сотів, де букове коріння переплелося непрохідним склепінням. Другий хід рили десь між незахищеною корінням серединою Сотів і південним закутком, де стелю тримали земляні колони. Саме з цього закутку вели ходи до лігв колонії, а в одному лігві, устеленому вовною, що її наскубла Конюшина із свого живота, лежала вона сама і її виводок, який солодко спав, присипаний травою та листям.

— Ну, ми завдали їм великої мороки! — сказав Ліщина. — Нехай вороги потуплять свої кігті! Що ти скажеш на це, Ожино?

— А те, що кепські наші справи! — відповів Ожина. — Звісно, вони попомучаться там, біля північного краю. Там більша товща землі, коріння. А от у південному кутку робота піде легше, й вони швидко до нас докопаються! Не можу придумати, чим тут зарадити!

Ліщина