Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

class="book">Можна пригадати ще двох інтелектуалів — Ремарка та Юнґера, цих антиподів, твори яких, можливо, й дотепер впливають на юначі уявлення про війну, як це трапилося із Гюнтером Грассом. «Не можу сказати, коли саме я витягнув із книжкової шафи мого дяді роман Ремарка „На Західному фронті без змін“. Чи він трапив мені, коли я вирішив піти до армії добровольцем і чекав на виклик, чи то я прочитав його разом із воєнним щоденником Ернста Юнґера „У сталевих грозах“? — написав Ґрасс. — Я досі відчуваю на собі вплив цього роману. Як пара чобіт змінює своїх власників… Як гинуть солдати, один за одним… Книга і її автор продовжують нагадувати мені про юнацьку недоумкуватість, але, водночас, і про те, що можливості витверезного впливу художньої літератури обмежені». Ґрасс не писав, чи доводилося йому зустрічатися з Юнґером, адже той жив десь неподалік, натомість до Ремарка, будучи в Америці, у гості напросився: «Я розповів йому, як паралельне читання двох книг викликало в мене відчуття контрастного душу: з одного боку, захопливе юнґерівське живописання війни крізь призму пригод і випробовувань мужності, з другого — мене жахнула, потрясла думка Ремарка про те, що війна робить кожного солдата вбивцею».

Пізніше Ґрасс звів Ремарка з Юнґером у своїй книзі «Моє століття» і, посадовивши за один стіл, заставив вести діалог. Я не сказав би, що це була змістовна розмова. Я чекав від цієї бесіди чогось більшого. Особисто мені цікаво було би поспілкуватися з Ернстом Юнґером — його життєва й творча еволюція не може не викликати захвату. Мабуть, приваблює й те, що він вийшов із війни переможцем. Натомість Ремарк зазнав на ній втрат. «Якби у цієї війни не було смислу, то його потрібно було б вигадати», — писав Юнґер, і це не так бажання виправдати війну, як намагання зберегти опору для тих, кого пізніше назвуть «утраченим поколінням». Утрата смислу для нього означає втрату себе. Саме тому він знаходить сенс у поразці: «Ми програли війну, тому що повинні були її програти; для нас цей факт стане не кінцем, а початком». Така позиція заслуговує на повагу. Однак обов’язково із озиранням на Ремарка. Доля Юнґера виняткова, ним можна захоплюватися, але майже не можливо пройти (повторити) його шлях. Доля Ремарка і доля героїв його роману «На західному фронті без змін» — типові, кожен солдат на війні, якщо не вбитий, то вбивця. А якщо вижив, то почувається зайвим або втраченим. Як це було одразу після війни (чи й не завжди опісля неї?) із Ремарком. Ось рядки якогось із Ремаркових біографів: «Навряд чи ми знали б нині письменника Ремарка, якби в 1916 році Еріха не забрали до армії. Його частина не потрапила в саме пекло, на передову. Але фронтового життя за три роки він сьорбнув. Приніс на собі в госпіталь смертельно пораненого товариша. Сам був поранений у руку, ногу й шию». На жаль, у герої Ремарка не записали. А він, либонь, таки приміряв до себе долю Юнґера. Недарма ж «після війни колишній рядовий повівся дивно, немов напрошуючись на неприємності: носив форму лейтенанта і „залізний хрест“, хоча нагород у нього не було». А якби були? І чин лейтенанта… Чи став би тоді Ремарк войовничим пацифістом? Чи написав би антивоєнний роман? Хтозна. Я переконаний, що Юнґер себе зберіг. А ось чи знайшов себе Ремарк — не знаю. І попри це, якщо ви зібралися на війну — читайте Ремарка. Це про вас.

Проте героями та жертвами воєнні типажі не вичерпуються. Дуже рідко, однак, зустрічаються типи, які не вкладаються в традиційну схему, а з грюкотом із неї випадають. Випадають настільки, що видаються карикатурними й пародійними. Це антигерої, антивоїни, антипатріоти… Індивіди, на яких не впливають ідеологічні гасла та колективний воєнний психоз, які мислять, діють і живуть на власній хвилі. Прикладом такого індивіда є персонаж, про якого я майже забув, — Швейк. І нагадав мені про нього дуже доречно польський письменник Анджей Стасюк: «Чи, маючи такого ординарця й вислуховуючи його нескінченні абсурдні оповідки, Юнґерові ще вистачило б відваги написати „У сталевих грозах“? Чи йому не забракло б сил знести пафос і значущість власної оповіді?». Добре запитання. Як і ідея звести Юнґера зі Швейком. Ще та колізія. А Стасюк продовжує розмірковувати: «Чи Перша світова дала ще якогось героя його масштабів? Ніхто не спадає мені на думку. Ні герої Селіна, ані Ремаркові герої не мають Швейкової виразності. Вони надто перейняті собою, бо війна їх знищує. Тим часом Швейк своєю гіпнотичною балаканиною знищує війну. Принагідно він руйнує весь сенс дотеперішнього світу. Швейк нічого не жаліє. Він сміється і танцює на могилах. Він нігіліст, бо це єдиний спосіб протриматися».

Мені Швейк не видається нігілістом. Усе, що він робить, він не робить зумисне. Він не протистоїть і не заперечує, просто живе, керуючись не загальними, а власними уявленнями про цей світ. Швейк — не позиція. Швейк — аномалія.

Мало забити на війну, треба ще й бути для неї невразливим.

— Та-а, начальнику, тобі б книжки писати, — каже Дайта.

— Посмійся мені! — лякаю її.

У Кабулі, коли ми на летовищі дожидалися гелікоптера, до нас підсіли двоє чи троє солдатів, які займалися на аеродромі поштою. Дізнавшись, що нас відправляють до Джелалабаду, поспівчували нам, повідавши, що це найнебезпечніше місце в усьому Афганістані. Я тоді замість злякатися відчув гордість. Гадаю, що ця дурна гордість досі не вивітрилася. Бо навіть тепер, знаходячи підтвердження словам тодішніх військових поштарів, як ось: «За часів присутності радянських військ район міста Джелалабад вважався одним із найбільш напружених в Афганістані, навіть великомасштабні операції із залученням авіації, десанту і спецназу не могли погасити активність душманів», — я все ще думаю, що мені пощастило з місцем служби. Іноді мене це злить, часом я з цим мирюся. Чоловіки в контексті війни залишаються вічними підлітками. Як тільки вони вдаються до споминів, починають хвалитися. Рідко кому вдається зоставатися тверезим, не упившись пафосом. Сомерсет Моем 1941 року занотував: «Коли ми виграємо війну, я всією душею надіюся, що не подурнішаємо настільки, щоб намислити, ніби перемогли завдяки певним рисам, яких немає в наших ворогів». Не кажучи вже, що нам завжди бракує розуму в той момент, зазвичай опісля ми таки ще більше дурнішаємо. І витворюємо міф, посилаючись на правду… Джелалабад був першим містом, яке таліби захопили після виводу