Джон Гришем - Фірма

для тенісних м’ячів. Певне, з такою задумкою і проектувалася. Скляні стіни були затемнені. Банк гордовито здіймався неподалік од перехрестя серед заплутаних тротуарів, фонтанів, підстрижених кущів та газонів.

Разом із потоком службовців банку, які поспішали на роботу, Мітч потрапив у вестибюль через високі двері-вертушку. В ніші на стіні, облицьованій мармуром, він знайшов путівник і піднявся ліфтом на третій поверх. Відчинивши важкі скляні двері, він ввійшов до великого круглого офісу. Неймовірно вродлива жінка років сорока поглянула на нього з-за товстого скла. Навіть не всміхнулася.

— Прошу, я до містера Мейсона Лейкука, — сказав він. Вона вказала на крісло:

— Присядьте.

Містер Лейкук не барився. Вийшов із коридорчика з таким самим похмурим виразом обличчя, як і в секретарки. Прогундосив:

— Чим можу вам прислужитися?

Мітч підвівся.

— Мені потрібно переказати певну суму грошей.

— Гаразд. У вас є рахунок у нашому банку?

— Так.

— Як ваше ім’я?

— Це номерний рахунок. Інакше кажучи, ви ім’я не дізнаєтеся, містере Лейкук. Ім’я вам не потрібне.

— Добре. Ідіть за мною.

В його кабінеті не було вікон, і краєвидів не побачиш. За таким самим скляним столом за перегородкою виднівся ряд моніторів і клавіатур. Мітч сів.

— Номер рахунку, будь ласка.

— 214-31-35.

Лейкук покладав на клавіатурі, тоді втупився в монітор.

— Це рахунок за «кодом три», його відкрила Т. Гемфіл з такою умовою, що до нього доступ мають лише двоє: вона сама та чоловік, який відповідає певним фізичним характеристикам: зріст близько шести футів, вага від ста сімдесяти п’яти до ста вісімдесяти фунтів, очі сині, шатен, вік двадцять п’ять-двадцять шість років. Ви підходите під цей опис, сер, — Лейкук не відривав погляду від екрана. — Які останні чотири цифри номера вашої соціальної страховки, сер?

— 8585.

— Добре. Вам доступ відкрито. Отже, що я можу для вас зробити?

— Мені потрібно сюди переказати певну суму з банку на Великому Каймані.

Спохмурнівши, Лейкук взяв до рук олівець.

— Як називається банк?

— «Королівський банк» Монреаля.

— Який вид рахунку?

— Це теж номерний рахунок.

— Я так розумію, номер ви знаєте?

— 499DFH2122.

Лейк записав номер і встав.

— Я через хвилину повернуся, — він вийшов з кабінету.

Минуло вже десять хвилин. Мітч постукував ногою, яка боліла, і подивлявся на екрани моніторів на столі.

Лейкук повернувся зі старшим ревізором, містером Ноуксом, віце-президентом якоїсь асоціації. Ноукс відрекомендувався, сидячи за столом. Обидва працівники поводилися якось нервово і все придивлялися до Мітча.

Вів розмову Ноукс. У руках тримав аркуш комп’ютерної роздруківки.

— Сер, доступ до цього рахунку дуже обмежений. Перш ніж почнемо перераховувати гроші, ми повинні отримати більше інформації.

Мітч згідливо кивнув.

— Сер, повідомте дати й суми трьох останніх вкладів, — обидва уважно спостерігали з Мітчем, впевнені що підловили його.

І знову він все назвав з пам’яті. Ніяких записів.

— Третього лютого цього року, шість із половиною мільйонів. Чотирнадцятого грудня минулого року, дев’ять і дві десятих мільйона. І восьмого жовтня минулого року, одинадцять мільйонів.

Лейкук і Ноукс не зводили очей з роздруківки. Нарешті Ноукс спромігся на легку професійну усмішку.

— Чудово. Вас допущено до основного вашого номера.

Лейкок вже стояв, тримаючи напоготові олівця.

— Сер, який ваш основний номер? — запитав Ноукс.

— 7208.

— Умови переказу?

— Переказати негайно у ваш банк десять мільйонів, на рахунок 214-31-35. Я зачекаю.

— Вам не обов’язково чекати, сер.

— Я чекатиму, поки пройде переказ. В мене іще дещо для вас знайдеться.

— Операція багато часу не займе. Чи не хочете кави?

— Ні, дякую. У вас є газети?

— Авжеж, — сказав Лейкук. — Он там, на столі.

Обидва вийшли з кабінету. Пульс Мітча вже повертався до норми. Він розгорнув нешвільську газету «Тенессіен» і став її переглядати. У третій колонці побачив коротенький абзац про те, що з в’язниці «Бранії Маунтін» вдалося втекти небезпечному злочинцю. Світлин не було, а лише кілька деталей. Тож вони в безпеці, у «Холідей Інн», Флориді, Панама-Сіті-Біч.

Поки що шлях чистий. Так він думав, на це сподівався.

Лейкук повернувся сам. Тепер він був дуже люб’язним. Просто свій хлопець.

— Переказ завершено. Гроші вже тут. Що ми можемо ще зробити для вас?

— Я хочу їх переказати на інші рахунки. Принаймні більшість суми.

— Скільки буде трансферів?

— Три.

— Давайте перший номер рахунку.

— Мільйон доларів переказуйте в «Коаст Нешенел Банк» в Пенсаколі на номерний рахунок з доступом лише для однієї особи. Це біла жінка років п’ятдесяти. Номерний рахунок я їй повідомлю.

— Цей рахунок уже відкрито?

— Ні. Я хочу, щоб ви його відкрили разом із переказом.

— Чудово. Який другий?

— Один мільйон доларів перекажіть у Дейнсборо, штат Кентуккі, на будь-який рахунок на ім’я Гарольда, або Максім Сазерленд, чи на їхній спільний рахунок. Банк той маленький, але у них зв’язок із центральним банком штату в Луїсвіллі.

— Гаразд. А третій трансфер?

— Сім мільйонів до «Дойчебенку» в Цюриху. Номер рахунку 772-03BL-600. Решта грошей залишається у вас.

— Це займе близько години часу, — дописуючи цифри в записнику, сказав Лейкук.

Через годину я передзвоню для підтвердження.

Чудово.

— Дякую вам, містере Лейкук.

Кожен крок завдавав болю, та Мітч на біль не зважав. Він поволі дійшов до ліфтів, тоді покинув будівлю банку.

На горішньому поверсі «Королівського Банку» Монреаля його філії на Великому Каймані секретарка з відділу грошових переказів поклала комп’ютерну роздруківку просто під ніс — гострий, але дуже правильної форми — Рендольфа Осгуда. Дивний трансфер суми в десять мільйонів доларів було обведено колом. Дивним він був тому, що гроші з того рахунку зазвичай не поверталися до США, а ще тому, що суму переказували до банку, з яким раніше вони ніколи не мали справ. Осгуд уважно переглянув аркуш, а тоді подзвонив до Мемфіса.

Секретарка йому повідомила, що в містера Толлара відпустка через хворобу. Тоді, можливо, Натан Лок? Містера Лока не було в місті. Може, Віктор Мілліган? Містера Міллігана теж немає.

Осгуд поклав роздруківку до стопки з документами на завтра.

Вздовж усього Смарагдового узбережжя Флориди й Алабами від передмість Мобайла і далі на схід, у Пенсаколі, Форт-Волтон-Біч, Дестіні і Панама-Сіті панувала мирна весняна ніч. На все довге узбережжя — лише один жорстокий злочин. Молоду жінку пограбували, побили і зґвалтували в її номері в готелі «Гілтон» у Пердідо-Біч. Її