Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

його від згадки про те, що він довідався від Малкі. Бог-Імператор мав рацію. Хві була достеменно такою, якою і здавалася — найлагіднішою та найчутливішою з усіх людських створінь. «Вона справді могла би спаруватися зі мною?» — задумався Монео.

Усілякі перепони відволікли його увагу від неї. Доки Лето возив Хві довкола Цитаделі на повозі з підвісками, тут зібралася велика група придворних і Рибомовок. Усі придворні були у святкових блискучих шатах, здебільшого червоного та золотого кольорів. Рибомовки вдягли свій найкращий темно-синій одяг, що розрізнявся лише кольорами облямівок та яструбів. Вантажний караван на повозі із підвісками тягся позаду, ним займалися Рибомовки. Повітря було повне куряви, збуджених звуків і запахів. Більшість придворних злякалася, почувши про місце їхнього призначення. Дехто відразу ж закупив власні намети й павільйони. Це все послали вперед, разом з іншим громіздким скарбом, складеним на піску відразу ж за досягом ока з Туоно. Рибомовки, що входили до складу супроводу, не виявляли святкового настрою. Голосно нарікали, коли їм заборонили взяти лазеростріли.

— Лише трохи більше часу, — говорив Монео. — Я досі не знаю, як ми будемо…

— Ніщо не замінить час при розв’язку багатьох проблем, — відповів Лето. — Але ти надміру на нього покладаєшся. Я не можу прийняти жодних затримок.

— Ми будемо там тільки через три дні, — скаржився Монео.

Лето подумав про цей час — швидка хода — біг підтюпцем — піша подорож… сто вісімдесят кілометрів. Так, три дні.

— Я певен, що ти добре облаштував місця зупинок, — сказав Лето. — Багато гарячої води, щоб знімати корчі м’язів?

— Нам буде досить зручно, — відповів Монео. — Однак мені не подобається, що ми в такий час залишаємо Цитадель! І ви знаєте чому!

— Ми маємо комунікаційні пристрої, вірних помічників. Гільдію належно покарано. Заспокойся, Монео.

— Ми могли б провести церемонію в Цитаделі!

Замість відповіді Лето згорнув бульбашкове покривало довкола себе, залишившись сам на сам із Хві.

— Це небезпечно, Лето? — спитала вона.

— Це завжди небезпечно.

Монео зітхнув, відвернувся і підтюпцем побіг туди, звідки Королівська Дорога починала довгий підйом на схід, перш ніж повернути на південь, оточуючи Сар’єр. Лето рушив своїм повозом за мажордомом і почув, як його строкатий загін крокує за ними слідом.

— Усі рушили? — спитав Лето.

Хві озирнулася.

— Так. — Обернулася до його обличчя. — Чому Монео такий стурбований?

— Монео зрозумів, що хвилина, яка тільки-но його покинула, більше йому не доступна.

— Він був дуже неспокійним і розсіяним, відколи ви повернулися з Малої Цитаделі. Геть не той Монео, що зазвичай.

— Він Атрід, моя кохана, а тебе було спроєктовано, щоб удовольняти Атрідів.

— Це не те. Я знала б, якби це було так.

— Так… ну що ж, думаю, Монео відкрив також неминучість смерті.

— Як воно в Малій Цитаделі, коли ви там із Монео? — спитала вона.

— Це найсамотніше місце в моїй Імперії.

— Думаю, що ти уникаєш моїх питань, — дорікнула Хві.

— Ні, кохана. Я поділяю твою стурбованість Монео, але жодне моє пояснення тепер йому не допоможе. Він потрапив у пастку. Довідався, що складно жити в теперішньому, нема сенсу жити в майбутньому, неможливо жити в минулому.

— Я думаю, що це ти піймав його в пастку, Лето.

— Але звільнитися він мусить сам.

— Чому ти його не звільниш?

— Бо він вважає, що мої спогади є його ключем до свободи. Думає, що я будую наше майбутнє з нашого минулого.

— Хіба це не завжди так, Лето?

— Ні, дорога Хві.

— А як насправді?

— Більшість вважає, що задовільне майбутнє вимагає повернення до ідеалізованого минулого, якого насправді ніколи не існувало.

— А ти зі всіма своїми спогадами знаєш, що це не так.

Лето повернув закаптуроване обличчя, щоб глянути на неї, досліджуючи… згадуючи. Зі свого внутрішнього натовпу міг створити композит, генетичну подобу Хві, але цій подобі було далеко до живого тіла. Минуле перетворювалося на вишикувані рядами очі, що вдивлялися назовні, як очі викинутих на сушу риб, натомість Хві вібрувала життям. Її губи мали грецькі вигини, спроєктовані для дельфійського співу, та вона не наспівувала пророчих силаб. Була особистістю, яка раділа життю, відкриваючись як пуп’янок, що нестримно розвивається в духмяну квітку.

— Чому ти так дивишся на мене? — спитала вона.

— Я тішуся теплом кохання до тебе.

— Кохання, так. — Вона всміхнулася. — Думаю, що, раз ми не можемо ділити кохання тіл, мусимо ділити кохання душ. Розділиш її зі мною, Лето?

Він був приголомшений.

— Питаєш про мою душу?

— Напевно ж, інші питали.

Він коротко відповів:

— Моя душа перетравлює свої досвіди, більш нічого.

— Я надто багато в тебе попросила? — спитала вона.

— Думаю, що ти не можеш надто багато в мене попросити.

— З огляду на наше кохання, я не погоджуся з тобою. Дядько Малкі казав про твою душу.

Він виявив, що не може відповісти. Вона прийняла його мовчання як знак продовжувати.

— Він казав, що ти найкращий митець у вивченні душі, насамперед власної душі.

— Але ж дядько Малкі заперечував, що сам має душу!

Вона відчула шорсткість у його голосі, але це її не зупинило.

— А все-таки я думаю, що він мав рацію. Ти геній душі, блискучий геній.

— Потрібна лише некваплива витривала твердість, — заперечив він. — Не блиск.

Вони дісталися довгого підйому до вершини окружної Стіни Сар’єру. Він опустив колеса повозу й деактивував силові підвіски.

Хві говорила тихо, її голос ледь здіймався над скрипінням коліс повозу й тупотом ніг, що бігли довкола них.

— Хай там як, я можу називати тебе коханим?

Він відповів із забутим стисканням у горлі, що не було вже повністю людським.

— Так.

— Я народилася іксіанкою, коханий, — сказала вона. — Чому ж я не поділяю їхнього механістичного погляду на наш Усесвіт? Ти знаєш цей погляд, Лето, коханий?

Він міг лише дивитися на неї.

— Я щоразу відчуваю надприродне, — промовила вона.

Голос Лето скреготів, здаючись сердитим навіть йому самому.

— Кожна людина творить власне надприродне.

— Не гнівайся на мене, коханий.

Знову це жахливе скреготіння.

— Я не можу гніватися на тебе.

— Але щось колись сталося між тобою та Малкі, — промовила вона. — Він ніколи не розповів би мені, що саме,