Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

життя: мабуть, Єва проміняла свою любов на блиск і гламур. Він починає заспокоюватися. Єва сама була найсильнішою отрутою, яка тільки може бути на поверхні землі, а тому нічого дивного в тому, якщо вона отруїлася ціанідом. Вона заслуговувала на гіршу смерть.

Двоє дівчат розмовляють далі; Ігор відходить від них, він не повинен піддатися паніці, що сам таки зруйнував власні плани. Йому потрібна самота, холоднокровність, спроможність швидко відреагувати на несподівану зміну ситуації. Він наближається до гурту людей, котрі жваво обговорюють методи, які застосовують для того, щоб відучитися від куріння. Атож, це одна з найулюбленіших тем на цьому світі: показати друзям, що ти спроможний виявити силу волі, спроможний подолати навіть такого ворога, як тютюн. Щоб трохи розважитися, Ігор закурює сигарету, хоч і знає, що це розцінять як провокацію.

— Ви завдаєте шкоди своєму здоров’ю, — каже жінка, обвішана діамантами, з тілом скелета, з келихом помаранчевого соку в руці.

— Жити — означає шкодити своєму здоров’ю, — відповідає Ігор. — Така звичка рано чи пізно неминуче зводить у могилу.

Чоловіки сміються. Жінки дивляться з цікавістю на того, хто тільки-но підійшов. Але в цю мить із коридору, до якого звідси метрів двадцять п’ять відстані, долинули крики фотографів:

— Хамід! Хамід!

Навіть здалеку, попри те що люди, які снують по саду, заважають йому дивитися, він бачить славетного модельєра, що заходить зі своєю подругою — тією самою, що в минулому в інших містах світу ходила поруч із ним, тримаючись за його лікоть із ніжністю й делікатною елегантністю.

Але не встиг Ігор зітхнути з полегкістю, як щось примусило його подивитися в протилежний бік: якийсь чоловік увійшов у сад із протилежного боку й, не зупинений жодним із охоронців, став проштовхуватися між гостями, крутячи головою в усі боки: він явно когось шукав і шукав він не друга, що загубився на святі.

Не попрощавшись із цим гуртом людей, Ігор повертається до муру, де досі перебувають, розмовляючи між собою, двоє дівчат, і бере актрису за руку. Він мовчки молиться, звертаючись до дівчини з густими бровами; просить у неї прощення за те, що засумнівався, але люди — створіння нечисті, неспроможні оцінити благодать, що дарується їм великодушно й щедро.

— Тобі не здається, що ти надто прискорюєш події? — запитує його актриса, не зробивши, проте, жодної спроби випручати руку.

— Мабуть, що так. Але з твоєї розповіді я зрозумів, що сьогодні всі події у твоєму житті зазнали значного прискорення.

Вона засміялася. Сумна дівчина теж засміялася. Поліціянт пройшов мимо, не звернувши на них уваги, пильно придивляючись до всіх сорокарічних чоловіків, а надто до тих, чиї чуби посріблені сивиною.

Але тільки до тих, які були самі-одні.

9.20 вечора

Лікарі, коли дивляться на результати обстеження хворого, що свідчать про його цілком міцне здоров’я, мусять вирішувати для себе, чому вони більше схильні вірити — науці чи власному серцю. З досвідом вони все більше й більше приділяють уваги своїм інстинктам і бачать, що результати їхнього лікування поліпшуються.

Великі бізнесмени, які переглядають безліч графіків, у кінцевому підсумку, купують або продають усупереч тенденціям ринку й швидко побільшують своє багатство.

Письменники пишуть книжки, а режисери ставлять фільми, про які їм усі кажуть: «Цього ніхто не купуватиме й не дивитиметься, такі теми не цікавлять нікого» й, у кінцевому підсумку, перетворюються на ідолів поп-культури.

Священнослужителі проповідують страх і відчуття провини замість любові, яка теоретично є чимось найціннішим у світі, і їхні церкви завжди заповнені парафіянами.

Усі вони кидають виклик загальним тенденціям, пливуть проти течії. І лише одна група ніколи так не робить — політики. Вони хочуть подобатися всім, вони ніколи не порушують правила коректності. І саме їм нерідко доводиться зрікатися своїх поглядів, вибачатися, спростовувати власні твердження.

Моріс переглядає сайт за сайтом на екрані свого комп’ютера. Але це не має нічого спільного з технологією, радше з інтуїцією. Він уже проробив щось подібне з індексом Доу-Джонса, проте результати тієї спроби його не задовольнили. Краще він спробує пошукати якихось інтуїтивних ідей серед тих персонажів, у чиєму оточенні йому довелося прожити більшу частину свого життя.

Він ще раз переглядає відеофільм, у якому Ґері Рідґвей, «убивця із Зеленої Річки», розповідає спокійним голосом, як він убив 48 жінок, майже всі вони були повіями. Він розповідає про свої злочини не тому, що хоче покаятися у гріхах або зняти тягар зі своєї совісті, а тому що прокурор пообіцяв, що смертна кара буде замінена йому довічним ув’язненням, якщо він розповість усе начистоту. Бо після того як протягом такого тривалого часу він безкарно чинив свої злочини, він не залишив достатніх доказів, які дали б підстави засудити його. Та, можливо, він нарешті стомився від жахливої місії, яку взявся виконувати, або вона йому просто остогидла.

Рідґвей. Він мав стабільну роботу — фарбував кузови вантажівок — і був у змозі пригадати свої жертви лише тоді, коли міг пов’язати їх із днями своєї праці. Протягом двадцяти років, навіть тоді, коли не менш як півсотні детективів розшукували його, він примудрявся чинити нові й нові вбивства, не залишаючи ані доказів, ані слідів.

«Цей чоловік не відзначався блискучим розумом, свою роботу виконував далеко не бездоганно, був людиною досить низької культури, але мистецтво вбивати він опанував досконало», — пригадував один із детективів.

Іншими словами, він і народився для цього. Він жодного разу не змінив місце проживання, а проте його справу свого часу здали в архів як безнадійну.