Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

— Чого це ти заскавчав? — образився безневинний праведник Жлобс. — Нас ніхто не чує.

— Гей, ви там, цитьте! — пролунав голос із протилежного кутка палати. — Хіба не знаєте, що зараз тиха година?

— А це хто там озвався такий розумний? — гарикнув у відповідь Жлобс, обертаючись на голос і стискаючи кулаки, готовий битися. Потім круто повернувся до Йоссар’яна, але не встиг вимовити й слова, як громоподібно чхнув аж шість разів підряд, у перервах розгойдуючись із боку на бік на обм’яклих, немов гумових ногах, а під час нападів безпорадно змахуючи ліктями. Повіки в нього спухли й почервоніли. — Хто він такий, щоб нам указувати? — сердито запитав він, судорожно сьорбаючи носом і витираючи ніс тильною стороною здоровенної долоні.— Він що, з поліції абощо?

— Він сіайдист, — розважливо інформував його Йоссар’ян. — їх тут уже троє, а скоро буде ще більше. Але ти не бійся. Вони шукають містифікатора на ім’я Вашінгтон Ірвінг. Убивці їх не цікавлять.

— Убивці? — образився Жлобс. — За яким правом ти називаєш нас убивцями? Невже тому, що ми хочемо порішити полковника Пескарта?

— Затули пельку, хай тобі грець! — звелів Йоссар’ян. — Ти що, не можеш тихше?

— Куди вже тихше? Я…

— Перестань горлати!

— Але ж я…

— Гей, ти, затули пельку! — загомоніла на нього вся палата.

— Та я зараз усіх вас перестріляю, як собак! — вереснув Жлобс і скочив на хиткий дерев’яний стілець, оскаженіло розмахуючи пістолетом. Йоссар’ян схопив його за руку й стягнув додолу. Жлобс знову заходився чхати, а коли скінчив, з носа в нього текло, очі геть запливли сльозами.

— У мене алергійний нежить, — вибачився Жлобс.

— А шкода. Коли б не цей нежить, з тебе вийшов би неабиякий ватажок.

— Полковник Пескарт — убивця, — хрипко поскаржився Жлобс, ховаючи мокру пожмакану хусточку кольору хакі.— Якщо ми його не зупинимо, він усіх нас спровадить на той світ.

— А може, він більш не буде піднімати норми вильотів? Може, зупиниться на шістдесяти?

— Він усе одно підніматиме норму, і ти це знаєш краще за мене. — Жлобс проковтнув слину і нахилився впритул до Йоссар’яна. Обличчя його напружилося, під бронзовою шкірою на кам’яних щелепах забігали жовна. — Скажи лишень «шуруй», і я завтра вранці зроблю все сам. Ти розумієш, про що йдеться? Адже я розмовляю пошепки, правда?

Йоссар’ян відвернувся, щоб не бачити Жлобсових очей, сповнених жагучого благання.

— Тоді якого біса ти цього не робиш? — з докором мовив Йоссар’ян. — Замість розпатякувати тут зі мною піди і все зроби сам.

— Сам я боюся… Сам я завжди боюся.

— Тоді не втягуй мене в цю справу. Я був би останнім йолопом, коли б пристав на це, маючи таку безцінну рану на нозі. Завдяки їй мене відправлять додому.

— Та ти, мабуть, сказився! — вигукнув Жлобс, не вірячи своїм вухам. — Твоя рана — всього лиш подряпина. Щойно тебе випишуть із шпиталю, як він знову посадовить тебе в літак. Хіба що начепить спочатку «Пурпурове серце».

— От тоді вже я його вб’ю, — заприсягся Йоссар’ян. — Я знайду тебе, і ми зробимо все разом.

— Давай краще влаштуємо це завтра, поки ще не пізно, — умовляв його Жлобс. — Капелан каже, що Пескарт знову добровільно зголосився кинути наш полк на Авіньйон. Я можу загинути ще до того, як ти вийдеш зі шпиталю. Поглянь: у мене тремтять руки. Я не зможу керувати літаком. Я вже ні до чого не придатний.

Йоссар’ян не наважився сказати «так».

— Я далебі почекаю. Поживемо — побачимо.

— Ні, я бачу, пуття від тебе не буде! — хрипким, лютим голосом вигукнув Жлобс.

— Я роблю все, що тільки можу, — сумно розповідав Йоссар’янові капелан, коли Жлобс пішов. — Я навіть ходив до санчастини й просив Дока Дайліка допомогти вам.

— Ах, он як! — мовив Йоссар’ян, гамуючи усміх. — Ну, і чим це скінчиться?

— Вони намастили мені марганцівкою ясна, — соромливо відказав капелан.

— А також великі пальці на ногах, — з обуренням докинув Кристі,— і дали пургену.

— Але сьогодні вранці я знову ходив туди…

— А вони знову намастили йому ясна марганцівкою, — сказав Кристі.

— Але я все-таки з ним поговорив, — немов виправдовуючись, жалібно проказав капелан. — Док Дайлік має такий нещасний вигляд! Йому здається, що хтось інтригує проти нього, щоб перевели його на Тихий океан. Весь час він, виявляється, збирався звернутись по допомогу до мене. Коли я сказав йому, що потребую його допомоги, він поцікавився, невже немає іншого капелана, до якого я б міг звернутися? — Невеселий капелан покірно почекав, поки Йоссар’ян із Данбаром відсміються. — Я завжди думав, що бути нещасним — аморально, — провадив він далі своє безнадійне тужіння. — А тепер навіть не знаю, що мені й думати. Я вже хотів був наступної неділі виголосити проповідь про аморальність у найближчу неділю, але сумніваюся, чи годиться проповідникові чинити відправи, коли в нього ясна намащені марганцівкою. В усякому разі, підполковникові Порку це не сподобалося.

— Капелане, а чому б вам не лягти до шпиталю? Полежали б із нами день-другий, відпочили б, — запросив Йоссар’ян. — Тут вам було б затишно і зручно.

Ця пропозиція, попри всю її зухвалість і блюзнірство, на якусь мить здалася капеланові спокусливою і трохи потішила його.

— Ні, мабуть, краще не треба, — знехотя постановив він. — Я оце хочу податись на Велику землю й побачитися зі штабним писарем Зелензимом. Доктор Дайлік гадає, що він може пособити.

— Ваша правда: Зелензим, либонь, найвпливовіша особа на всьому театрі воєнних дій. Він не просто штабний писар. У нього є доступ до ротатора. Але він нікому не пособляє. Саме тому він, безперечно, й піде далеко.

— Все одно я б хотів з ним побалакати. Хтось у світі та мусить вам допомогти.

— Зробіть це краще для Данбара, — поблажливо мовив Йоссар’ян. — У мене й без того є засіб звільнитись від польотів — це моя безцінна рана на нозі. Крім того, тут є один психіатр, який вважає, що я не годжуся для служби в армії.

— Це я не годжуся для служби в армії,— ревниво проскиглив Данбар. — Це був мій сон.

— Сон — то пусте, — пояснив Йоссар’ян. — Йому навіть подобається твій сон. Йдеться про мою особистість. Він вважає, що вона в мене роздвоєна.

— …Роздвоєна на дві рівні половинки, — прорік майор Тлумачсон. Заради такої нагоди він зав’язав шнурки на своїх незграбних солдатських черевиках і прилизав чорне, як сажа, волосся з допомогою якогось пахучого мастила. Він нарочито всміхався, силкуючись показати, яка він делікатна та розумна людина. — Я кажу це зовсім не тому, що хочу вас образити чи зробити вам зле, — провадив він далі образливим і злим