Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

— Цілком, — погодився Арон, уважно її слухаючи. — То ти думаєш, що він міг убити Деміана?

Вона похитала головою.

— Не знаю. Він здавався добрим, але більше варіантів у нас і немає. Потрібно запитати в Елізабет. Можливо, вона знає більше.

— Отже, — втрутився Генрі, — у твоєї матері був коханець, який, можливо, вбивця.

Марія взяла його стілець за спинку й відхилила назад. Якби він не мав такі довгі руки, то навряд чи встиг би зловити себе, але пощастило.

— Та за що? — жалівся він, підтягуючись.

— Заслужив, — кинула Анабель і, взявши зі своєї миски жменю макаронів, жбурнула йому в обличчя.

— І ці хворі люди мають нахабність називати себе моїми друзями! — образився Генрі, витираючи сліди жиру зі своїх окулярів.

Марія тим часом, дивлячись на майданчик, байдуже сказала:

— Елізабет іде.

Люсі повернулася до неї, чекаючи. Анабель також вирячилася в її напрямку, як і решта за столом, крім Генрі, досі зайнятого прибиранням макаронів. Спіймавши на собі стільки уваги, Елізабет дивно усміхнулася.

— Десь поруч заховався загін гвардійців, і мені треба бігти, чи чого ви так витріщаєтеся?

— Підійди ближче, — відповіла Люсі.

Пирхнувши, вона продовжила йти в тому ж темпі, що й раніше.

— Що?

— Пам’ятаєш благодійника? Я думаю, він може бути нашим убивцею.

Елізабет байдуже перевела погляд з Люсі на інших за столом і, хитаючи головою, байдуже кинула:

— Вона несповна розуму, не вірте їй.

Люсі вдарила по столу кулаком.

— Я серйозно.

Елізабет здивовано здійняла брову й усміхнулася.

— Ясна річ, це був він. Хто ще настільки зацікавлений, щоб вбити твого дядька?

— І що це нам дає? — обізвався Генрі.

Люсі зітхнула:

— Це означає, що ми досі не знаємо, хто вбивця, але він нам точно нічим не загрожує. Справу закрито.

Говорячи останні слова, вона злегка всміхнулася. Анабель підхопила її радість:

— І тепер ми можемо залишатися в Академії без жодного страху й займатися проблемою Звірів. Генрі, є план щодо Осборна?

— Працюю, — пробурмотів він, не такий радісний, бо все ж хотів дізнатися ім’я того заклинача розуму. — Скажіть одразу, хто піде з нами в печеру, а хто ні. — Він поглянув на сестру. — Джейн і Радея не питаю. До побачення.

— Я з вами, — зголосилася Марія.

— Не люблю печери, але без мене ви не впораєтеся, — додала Елізабет, глянувши на Люсі.

— Анабель не йде, — раптом сказав Нейт.

Вона повернулася до нього зі здивуванням.

— З якого дива? Люсі й Арон будуть, я теж хочу! Це й моє завдання.

— Навіщо брати всіх? — заперечив хлопець. — Це невиправданий ризик. Печери небезпечні, тим паче ті, що стосуються титанів. Для пошуку записника вистачить двох людей: один з чоботами, інший для підстрахування. Тобто піду я і твій брат. Решта заспокойтеся.

— Ти смерті бажаєш? — запитала Елізабет, обпершись рукою на стіл. — Це не твоя справа вирішувати, хто йде, а хто ні. Так що йдуть всі, хто хоче, крім рослинниці й шрамистого.

— Не дуже й хотілося, — кинув Радей.

Анабель чекала на відповідь Нейта. Він махнув рукою:

— Ну, гаразд, шукачі пригод. Якщо хтось з вас загубиться, розтягне зв’язки, отримає вивих чи струс мозку, замерзне чи навіть отруїться газами — я попереджав.

Вона схвально всміхнулася, впізнаючи свого пана поручного:

— Але він прослідкує, щоб цього всього не сталося. Хіба не так?

Замість відповіді, він нахилив її стілець до себе та з грайливою усмішкою розпатлав волосся на її голові. Анабель такі дурощі не дратували, але вона вирвалася.

— А тепер неси мені гребінець.

— Не варто, — втрутилася Елізабет, — за моєї ініціативи гвардійці підготували тобі сюрприз. Ми навчимо тебе літати.

Їй здалося, чи вона справді це сказала?

— Ого. — Від подиву Анабель розгубила слова. — А навіщо це тобі?

— Поясню дорогою, — сказала вона й, не чекаючи відповіді, заховала руки в кишені й направилася до лісу.

Не довго розмірковуючи, Анабель підвелася з-за столу й, переглянувшись з усіма, побігла навздогін за нею. Коли вони вже йшли в спокійній тиші між деревами, вона запитала:

— Тебе Джон попросив?

Піднявши очі з трави під ногами, Елізабет химерно всміхнулася.

— Ні, а мав би? Хто він тобі?

— Дядько мого хлопця. Хоча я не здивована, що ти не знала.

— Мм. — Їй було на це щиро байдуже. — Насправді ні. Я навчу тебе літати за послугу.