Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

І щойно перший, Леонард, помітив мене, всі інші також зосередили погляди. Я знала, що видовище перед ними було не з приємних: мої груди все ще стягували бинти, я була бліда, що та смерть, і всього двоє чарів виснажили мене так сильно, що довелося трохи прихилитися до стіни. 

– Пані Блекото?.. – невпевнено запитав Артей, ступаючи до мене крок – так само непевно, як це тепер робила і я сама. Але він не встиг нічого сказати, бо на мене кинулися Ліна і Грета, і обидві обхопили за боки й обійняли так, що кістки затріщали. 

– Пані Блекото! Ви повернулися! 

На їхніх обличчях розпливлися широчезні посмішки, а тоді поряд опинився і привид, набурмосений і невдоволений. 

– З’явилася нарешті! Любонько, де ж це ви запропали? Тут мою домівку ледь не розклали по камінчиках! 

Я зиркнула на привида гостро, і він знічено змовк. Дівчата відпустили мене, але все ще трималися зовсім поряд: як наче готові ловити мене, якщо я раптом почну падати. 

– Перш за все, – гостро сказала я, непомітно стискаючи руки Ліни та Грети у підбадьоренні. – Це вже років тридцять як не ваш дім. Ви загинули, і те, що ваш дух і далі тут блукає – винятково ваша проблема. 

Привид почав надуватися, як індик, і якби в нього були кольори, певно, й почервонів би від злості. 

– Та як ви смієте! Та я – ректор! Не маєте права!

Дівчата біля мене підібралися, готові знову зчинити ґвалт, але я їх зупинила. 

– Насправді маю. Одне слово справжньому ректорові – і некроманти назавжди вас звідси приберуть. 

Якщо червонішати дух не вмів, то бліднути – цілком. Він став ще більш прозорим, ніж раніше, і наче зменшився у розмірах, а тоді спробував чкурнути прямо у дзвін – так, як він це вже робив раніше, та, на щастя, я встигла його зловити тими залишками магії, що в мене ще лишалися. 

Від цього я похитнулася, але Грета підтримала мене за передпліччя, зиркаючи невпевнено і стривожено. 

Я сперлася спиною на стіну і уважно обдивилася усіх у кімнаті. Чимало студентів забилися у кутки, якомога далі від дзвону, Артей стояв тепер зовсім поряд із Ліною та Гретою, а Леонард невдоволено поправляв окуляри прямо за духом. 

– Що таки тут, в Літа, відбувається? 

– Вони руйнують залу! Хочуть винести дзвін! – дух перший подав досить гучний голос, знову підіймаючись вище до стелі. Я простежила поглядом за ним, а потім перевела його на своїх студентів:

– Це правда? 

Вони дивилися хто куди, але потім один за одним кивнули. Втім, провини у їхніх поглядах я взагалі не відчувала, тож насупилася. 

– Навіщо? 

– Аби зруйнувати столітню спадщину! Понищити все, що залишили предки! Жодної поваги до історії, до старших! – дух зрештою замовкнув, варто мені було тільки почати творити на руці простенькі чари, але студенти не поспішали пояснювати.

– Це мав бути сюрприз! – зрештою бовкнула Грета, струшуючи рудою косою. Ліна глянула на неї грізно, а Артей з зітханням таки пояснив:

– Ми вирішили відновити факультет до моменту, коли ви повернетеся. Ну, те, що можна відновити… Багато студентів зголосилося допомогти. 

Я згадала майже натовп перед дверима будівлі і насупилася. 

– З чого це раптом? Що ви їм пообіцяли? 

Артей звів брови. 

– Нічого. Справді нічого! Вони просто… коли ми дізналися про напад на вас, вирішили, що маємо зробити щось приємне. 

Я застигла. Звісно ж, в них мав бути якийсь особистий інтерес. Ніхто не йшов і ось так просто не робив добрі справи. Але… В погляді Артея не було нічого, окрім щирості, і в очах запекло. 

– А з дзвоном що? – запитала я хрипко, намагаючись втамувати непрохані сльози – щось останнім часом вони з’являлися надто часто. 

– Ну… – Артей обвів поглядом кімнату – велику пусту залу, яку займав тільки один величезний дзвін посередині. – Ми думали зняти його й перетворити зал на ще одну авдиторію. 

Ну, тепер-то все ясно. Як ще буде бавитися дух, якщо його улюблений голосний предмет заберуть геть? Я невпевнено подивилася на залу. Сама я не мала до дзвону жодних сантиментів, але дух виглядав таким нещасним, що я зітхнула. 

– Давайте все ж залишимо дзвін. Як я зможу запізнюватися на лекції, якщо не знатиму, коли вони починаються? 

Кілька студентів коротко засміялися, а я вдумливо подивилася собі під ноги. 

– Та якщо ви вже так хочете влаштувати десь авдиторію, то я маю ключ від підвалів. І мапу. 

Я обережно зиркнула на Артея, але він залишився стояти спокійно – тільки його лице трохи втратило у кольорі. Він дрібно і непомітно мені кивнув, і тоді я, махнувши рукою, повела студентів до виходу, залишаючи духа позаду. 

Той же, щойно загроза зняття дзвону пройшла, вже зовсім не був зацікавлений нашою компанією, а натомість крутився навколо дзвону, наче це був найдорожчий подарунок всього його життя. 

Я йшла коридорами назад – вже не так швидко – і тепер нарешті змогла запримітити усі зміни, що відбулися з факультетом. А їх було чимало: стіни блищали, підлога стояла начищена, ручки дверей – змащені, самі двері – наново полаковані.