Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

А хлопець як кинеться навтіки! Так наче диявола зустрів, а не мене. — Рубль! Рубль дам! — тільки і встиг крикнути я йому вслід.

Хлопець зник за деревами, але я вирішив почекати. Бо у цих краях рубль — ціле багатство, тим більше для хлопчика. За кілька хвилин повернувся він. Визирнув з-за дерев, подивився. Я йому помахав рукою. Він зник. Потім виліз із кущів ближче.

— Рубль, — повторив я, поліз до кишені, дістав гаманець, узяв купюру, помахав нею.

Видно було, що і рубля хлопцю хочеться, і лячно. Чого це він так боявся?

— Рубль спочатку і рубль після розмови, — запропонував я, коли побачив, що хлопець дуже вагається.

— Три! — перелякано крикнув хлопець.

— Тю, дуже треба, — скривився я і поїхав весняним лісом, повним первоцвітів. Було у лісі світло і радісно, весна ж.

Десь за хвилину хлопець став перед моїм конем. Не те щоб грошей мені шкода було, але не треба показувати, що ти дуже зацікавлений. Такі правила торгу.

— Давай рубль, — сказав хлопець, рішучий від переляку.

— Тримай, — усміхнувся я і подав купюру. Він її схопив, сховав.

— Тільки ви ж нікому не розкажете про мене? — спитав він.

— Я тебе не знаю і ніколи не бачив, — пообіцяв я. — То що там з нею сталося?

— Схопили її «лісні», — пошепки сказав хлопчик. Мені аж нахилитися довелося з коня, щоб його чути.

— Хто такі?

— Слуги Володаря лісу! Страшні вони. Всі їх бояться. А вони приходять і забирають, кого схочуть.

— Для чого забирають?

— Бо Володарю лісу жертви потрібні. Так кажуть.

— І де ті «лісні» живуть?

— У лісах. Усюди. Вони в деревах ховаються, у корінні в них хати підземні. Звідти виходять і крадуть людей. — Хлопець шепотів і тремтів.

— А поліція? — спитав я.

— Поліція теж їх боїться. Всі їх бояться, бо їх куля не бере і кого хочеш убити можуть! Давайте ще рубль!

— Зачекай. Скажи, де вони Мелашку викрали?

— Вона до панни у Дергачі йшла. Дорогою з хутора, лісом. Вона з подругами була, сестрами моїми. Утрьох. Коли вискочили з-за дерев «лісні». Схопили Мелашку, а сестри мої втекли. Перелякалися — страшне. Одна досі під себе ходить. Треба везти, переляк виливати до Роменських Липників, де бабка є. Оце рубль і знадобиться. Давайте! — наполягав хлопець.

— Зараз дам. А куди «лісні» Мелашку поділи?

— Бозна, мабуть, до себе у лігво утягли.

— І де те лігво?

— Ніхто не знає. Будь-де воно може в лісі бути. Кажуть, що під усім лісом підземелля, де Володар лісу царює! І деколи з-під землі крики чутно дівчат викрадених!

— Де саме чутно?

— Та бозна. Як почує хто, той тікає подалі, — прошепотів хлопець.

— Але ж Мелашку ще по снігу викрали. Чому б по слідах не піти?

— Та хто ж піде! — аж скривився хлопець. — «Лісних» усі бояться.

— Чому?

— Це ж «лісні»! — Хлопець почав озиратися, хоча чого було боятися у цьому чудовому весняному лісі? — Давайте! — Він чекав.

— Ті «лісні» — вони часто крадуть людей? — спитав я.

— Не знаю. Про таке ніхто не балакає. Дайте рубль!

— Ти їх сам бачив?

Хлопець несподівано зірвався і побіг від мене, так і не дочекавшись другого рубля. Це мені не сподобалося. Ач як бояться. Я трохи від’їхав, узяв мапу з планшета і подивився. Найближче село було за п’ять верст, звалося Роменські Липники. Там економія була та церква. Поїхав туди. У низинах іще лежав сніг, а пагорби були вже у цвіту. Подумав, що аби був зараз на хуторі, то вже б точив березовий сік. Його набирав я дві великі діжки, кидав туди кришеників, щоб забродив трохи. Потім пив улітку прохолодний квас. Тільки тепер не на хуторі я, порожній він стоїть, і Чалий у чужій конюшні чуже сіно жує. Хоч і просив я за ним доглядати добре, а все одно прикро од цих думок ставало. Почав кректати, але одразу зупинив себе, бо на все воля Божа. Раз вирішив Він, що не слід мені на хуторі сидіти, то так і треба. Живий я, здоровий, рідні мої в безпеці, і добре. Бо он скільки вже народу на фронті полягло, каліками стало. Дякую тобі, Господи, за все. А що більшого я хотів, так людині скільки не дай, усе замало буде.

Заїхав до Роменських Липників спокійний. Село було як на ці краї велике, хат на двісті, але таке ж бідне та брудне, як хутори. Навіть церква тут була заваляща, дерев’яна, похилена, ще й соломою вкрита. Я в наших краях і не бачив церков не під залізом. Під’їхав я до неї, побачив поруч хатинку панотця, яку одразу впізнати можна. Бо не стояло поруч ані сараю, ані сінника. А ось будка дерев’яна на відстані була, бо ж не