Юрій Ігорович Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

зокрема, як те, що разом їх було близько тисячі. Пізніше, у 80-ті, щойно до Франика приїздив чеський луна-парк і ми з Пат вели на нього дітей, я, наче засічок на стовбурах, усе дошукувався слідів, а краще сказати — відчуттів того, що сліди мусять бути. Так, наче я міг би впізнати того самого карусельного верблюда!

Ще пам'ятаю кругове кіно. Публіку запускали в середину круглої зали. Навколо був екран і на ньому показували фільм «20 хвилин по Чехословаччині», написи чомусь російською. Ефект як на ті часи приголомшував і досягався перебуванням глядача всередині відзнятого матеріалу: т наче їхав по шосе в потоці машин і одні з них були позаду, інші попереду, а ще інші з боків. Згодом я дізнався, що тоді це саме ставало фішкою. На всесвітній виставці 1967 року в Монреалі аналогічний кінотеатр назвали «Циркорамою». Для кругового кіно найкраще надавалися всілякі кадри з їздою, тому це були суцільні road movies. Довго їх не витримувалося. Двадцять хвилин вистачало по саме нікуди.

Для раю мені взагалі потрібно було геть небагато. Антонич писав, що метою мистецтва є давати нам ті відчуття, яких не дає реальність. Метою Праги було дати мені те, чого не давала батьківщина — здивування.

Дівадла

Одне з найбільших здивувань мало магічну назву «Laterna magika». Багато років по тому я усвідомив, що вона означає «чарівний ліхтар». Я просто вмирав зі сміху на тій химерній виставі. Суміш театру, танцю, скетчу і кіно здавалася мені вершиною розважальної досконалості. Нагадаю: мені було вісім років, я ніколи раніше не бував на чомусь подібному, і ви не мали б довіряти моєму сміховому екстазові. Я й сам йому не довіряв би, якби не відчуття, що разом зі мною й так само екстатично вмирала від реготу вся зала. А вона складалася з розумних, досвідчених, елегантних і дорослих людей. «Laterna magika» була мегагітом того сезону, центральною празькою спокусою, вічним аншлагом. Квитки на неї здобувалися невідомо як. Нам дико щастило — ми їх отримали.

У липні 1968 року Прага була найвеселішою на світі місциною. Вона сміялася до спазму, з головою заморочена у власній весні.

Але насправді все почалося десятиліттям раніше у Брюсселі, на виставці Експо-58. Соціалістична Чехословаччина досягла на ній відразу двох видатних успіхів: «Laterna magika» і ресторан «Прага». Обидва проекти виношувалися спеціально для Експо. Обидва стали сенсаціями і зненацька засвідчили, що у Празі Захід от-от подолає Сталіна. Фатальною помилкою режиму став дозвіл на перенесення обох проектів до рідного міста.

«Laterna magika» розхитувала систему сміховими спазмами.

Ресторан «Прага» у Празі перейменували на «Брюссель» і розташували на схилах Летенських садів, горбистого паркового масиву на лівому березі Влтави. Те, що він називався саме «Брюссель», а не, скажімо, «Воронеж» чи «Волгоград», говорило все, за все і за всіх. Ресторан «Брюссель», отже, так само розхитував систему — своєю модерністю і модністю, своєю піжонською стиляжністю, він був чудовим запроданцем, красивим сучим сином і безрідним космополітом, цей «Брюссель». У ньому танцювалося твіст.

Певного залитого сонцем надвечір'я ми опинилися на його терасі, нам подавали кофолу і змрзліну, перша була звичайна, а друга фірмова, з яєчними жовтками, тобто нам знову дико щастило — навколо нас громадилося несамовито велике місто, що вже остигало від цілоденної спеки, Місто-Світ, увесь той біос, уся та архітектура. Праворуч був Град зі стрілами-шпилями Святого Віта, нижче за нього дахи Малої Страни з мідно-зеленою банею Святого Мікулаша, з якої через дюжину років почнеться вірш Рільке в моєму учнівському перекладі. Унизу повільно текла річка[101] з її гірськими зеленавими водами та перспективою трьох ближніх мостів — Манеса, Карла і Леґії. Останній упирався в помпезний саркофаго-ковчег Національного дівадла[102], що з нашого спостережного пункту міг видаватися хіба що музейним макетом себе самого. Прямо перед нами, на іншому березі западали у присмерк, поки що на межі перших електричних спалахів, Йозефів і Старе Місто. Під нами лежав Чехів міст. Нині я відразу визначив би, що сецесійний.

Ще трохи про Влтаву. Точніше, про її збурунені й сильно обмілілі в середині літа пороги, до яких там і сям, долаючи течію, поволі підкрадалися човни з рибалками.

(З порогів колись усе й почалося. Тим-то і Прага, що пороги).

Були ще порослі зеленню та обліплені причалами острови, як і цілі смуги причалів уздовж правого Пра-берега, цілі флотилії моторівок, вітрильників та іншого дрібного річкового хазяйства.

І все це, разом з автами, трамваями, тисячами будинків, їхніх ярусів, поверхів, мансард, шпилів і веж, разом із позолотою, пилюкою, гранітом та холонучим після спеки каменем гуло і пульсувало чимось єдиним, ніби якась неосяжна мегаістота, космічна тварина, Пра-тварина Прага.

Бачити монумент Сталіна ми не могли: його вже не було. Принаймні його ніде не було видно.

А що ж натомість? А те, що того року у Празі всі якось домовилися називати соціалізмом.

Свято печеного льоду. Соціалізм з людським обличчям.

Гелена

Людське обличчя — це тета Галя, молодша сестра мого діда, у своєму чеському житті громадянка Andruchoviиоvб Helena. У «Таємниці» є лише згадка про неї. Розповідаючи про празьких тіток, я мимохідь зауважую, що старша з них була заміжня за професором біології. Крім того — що вони мешкали на передмісті Моджани разом із другою сестрою, незаміжньою, та старшим сином. Сусіди казали про них, ніби професор живе з двома дружинами — старша варить йому їсти, а з молодшою він спить.

Насправді чеські сусіди фантазували. Насправді тета Галя не хотіла спати з жодним на світі чоловіком і в неї на те були свої вагомі підстави. «Виходити заміж? І потім усе життя прати чиїсь шкарпетки?» — так приблизно переказували інші родичі її точку зору. Хоч, можливо, в усьому винні були енкаведисти.

Свого часу, десь між 1939 і 41-м, коли вона ще жила на батьківщині, вони щоночі товклися в сусідньому помешканні. Уночі вони поверталися з розстрілів і голосно пиячили. Тоді починали гупати у стіну і щоразу кричали щось на зразок «Галь, ты спишь?! Ты не спи, Галь, бо мы счас придем! Мы уже идем, Галь!». Від цього вони дико іржали. Тоненькі двері її тодішньої комірчини піддалися б відразу, з першого удару кирзака.

Двері не витримали б. Але вона витримала. Напевно тому я пам'ятаю її такою спокійною, лагідною і ледь усміхненою. Майже буддою. У своєму блакитному тюрбані з брошкою вона часом нагадувала кінозірку. Яких років? Сорокових? Двадцятих? Кінозірку, яка в сорокових зіграла кінозірку двадцятих? І фільм пролежав на