Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

class="p1">— Ого, як складно! Кусямі-кун, якщо вже ти не втримав язика за зубами і розпочав таку серйозну дискусію, то дозволь і мені, скромному Мейтеєві, одверто висловити свої закиди сучасній цивілізації.

— Вольному воля, як маєш що за душею, кажи.

— А таки маю. І чимало. Ти — втілення суперечностей: недавно вклонявся агентові поліції, як божеству, а сьогодні порівнюєш донощиків з грабіжниками і злодіями. А от я ні разу в житті не міняв своїх поглядів.

— Агент поліції — це агент. Донощик — це донощик. Колись — це колись, а сьогодні — це сьогодні. Незмінність твоїх поглядів тільки свідчить про розумову відсталість. Це ж про тебе сказано: «Дурень не зрушитьз місця» [203].

— Ач який строгий! За таку відвертість і донощика можна похвалити.

— На що ти натякаєш? Я — донощик?

— Я не кажу, що ти донощик. Ти — чесна людина. Але годі нам з тобою сваритися. Краще дослухаймо твої міркування.

— Самосвідомість сучасної людини — це чітке розуміння того, що її інтереси не збігаються з інтересами інших. Ця самосвідомість зміцнюється з кожним днем розвитку цивілізації. Врешті-решт невеличке зусилля зводить її до абсурду, до суперечності з природою. Хенлі (2, р.422) якось писав, що Стівенсон ні на мить не забував про себе: випадково проходячи мимо дзеркала, він не заспокоювався доти, доки не глянув на своє відображення. В тих словах виражено тенденцію нашого часу. Сучасні люди всі такі. «Я» переслідує їх усюди, незалежно від того, чи вони сплять, чи ні. Людські слова і поведінка стають дедалі штучнішими, їхній справжній зміст заміняє суєта. Люди вигадують собі перешкоди, життя їхнє стає нестерпним: з ранку до вечора вони змушені жити так, наче прийшли на оглядини. Слова «спокій», «задума» — для них пустопорожні звуки, позбавлені будь-якого змісту. В цьому розумінні сучасна людина скидається на донощика і злодія. Донощик ховається від людського ока і все думає про свою вигоду. Природно, за таких обставин його самосвідомістьзміцнюється. Злодій теж за себе переживає. Помітять чи не помітять? Ось що не сходить йому з думки. Природно, що і його самосвідомість не може не міцніти. Сучасну людину уві сні й наяву тривожить одне: що я з цього матиму? То ж і не дивно, що в неї вкорінюється свідомість нишпорки і злодія. І вдень і вночі, ховаючись од людського ока, копирсатися у своїх темних ділах, до самої могили не знати хвилини спокою — ось що їй судилося. Ось воно прокляття цивілізації! Якадурість!

— Справді, цікаве тлумачення, — сказав Докусен — кун. Він не з тих, що стоятимуть осторонь, коли зачеплено таку важливу тему. — Міркування Кусям-куна мають глибокий зміст. Стародавні люди повчали: «Забудь про себе». А сучасні вчать іншого: «Не забувай про себе». Сучасну людину і вдень і вночі переповнює свідомість свого «я». Тому-то вона не має хвилиии спокою. Її життя — то вічна мука в геєні пекельній. Але ж нема на світі нічого приємнішого, як забути про себе. Недарма в давнину оспівано цей душевний стан такимн словами: «Опівночі у сяйві місяця стаю нічим». Сучасна людина, навіть творячи добро, поводиться неприродно. Навіть вчинки англійців, якими вони пишаються і характеризують словом «nice» [204], як це не дивно, зумовлені надмірною самосвідомістю. Ось вам приклад. Якось анrлійський король, подорожуючи по Індії, обідав у родині одного магараджі. Taк от, той магараджа ненароком, за звичаєм своєї країни, схопив картоплину рукою і поклав собі на тарілку. Та коли він, отямившись, збентежено почервонів, король удав, що нічого не помітив, і теж узяв картоплину двома пальцями…

— Оце і є англійський смак? — запитав Канґецу-кун.

— А я чув ось про який випадок, — подав голос господар. — Офіцери одного полку, теж в Англії, запросили на учту одного молодшого офіцера. Той молодший офіцер, видно, не звик до бенкетів, бо коли після десерту подали чашки з водою для полоскання пальців, він видудлив і цю воду. Кажуть, командир полку раптом проголосив тост за здоров’я того офіцера й випив з чашки воду. Інші офіцери не відстали від командира — теж осушили свої чашки.

— А була ще така історія, — не втримався Мейтей-кун. Він не любив мовчати. — Якось Карлейль дістав у королеви аудієнцію. Цей дивак, до того ж необізнаний з етикетом королівського двору, ввійшов у залу і, спитавши: «Як справи?» — сів у крісло. Камергери і фрейліни позаду королеви захихотіли… Ні, хотіли захихотіти, але королева обернулася до них і подала знак усім сідати. Таким чином завдяки люб’язності поблажливої королеви Карлейль не осоромився.

— На те він Карлейль. Він не журився б навіть тоді, коли б усі стояли, — кинув репліку Канґецу-кун.

— Але залишімо в спокої самосвідомість поблажливих людей, — вів далі Докусен-кун. — До речі, чим більше в людині тої самосвідомості, тим важче їй робити добро. Жаль, але це факт. Звичайно кажуть, начебто з розвитком культури жорстокі звичаї вимирають, а людські відносини стають дружніми, лагідними. Але це груба помилка. Хіба можуть вони стати лагідними, коли людська самосвідомість досягла такого ступеня? Це тільки здається, що люди живуть тихо, спокійно. Насправді їхні стосунки завдають їм нестерпної муки — так почуває себе борець на рингу, очікуючи нападу cупротивника. Збоку глянути, він наче спокійний, а насправді в його душі бурхає море почуттів.

— І бійки в давнину були невинні. Користувалися виключно фізичною силою, — перехопив ініціативу Мейтей-кун. — А в наш час удаються до витончених методів боротьби, що теж сприяв зміцненню самосвідомості. Бекон [205] писав: «Перемaгати природу, спираючись на її сили». Як не дивно, а сучасні люди воюють згiдно з цим афоризмом. Часто як у дзюдо — повалити супротивника, використовуючи його силу…

— Або як гідроелектроенергія — не опиратися силі води, а використати її для добування електроенергіі… — почав Канґецу-кун, а Докусен-кун одразу підхопив:

— Тому-то бідного зв’язують злидні, бaгатого зв’язує бaгатство, засмученого зв’язує радість. Геніїв занапащує геніальність, мудреця зводить зі світу мудрість, а неврівноваженого Кусямі-куна заманює у пастку ворог, використовуючи його запальність.

«Браво!» — заплескав у долоні Мейтей-кун, а господар, посміхаючись, відказав: «Не так-то просто мене заманити» — і всі зареготали.

— Між іншим, від чого вигинуть такі, як Канеда?

— Жінку доведе до загибелі ніс. Самого Канеду зведе в могилу жадібність, а його посіпаки здохнуть від доносів.

— А дочка?

— Дочка? Нічого не можу сказати, я її не бачив. У всякому разі, її може загубити гонитва за модою, обжерливість і пиятика. Від кохання вона не загине, ні. Хіба