Валентин Лукіч Чемеріс - Генерали імперії

Сталіну призупинити воєнні дії на час переговорів. Слава Богу, Сталін пристав на це. Але в ніч на 15 вересня, коли поїзд президента і головнокомандуючого стояв на станції Коувола (поїзд постійно міняв позицію — уряд остерігався радянських диверсантів), із Ставки надійшла тривожна звістка: німці на території Фінляндії досі не складають зброї. Особливо різко відмовились вони це зробити на острові Гогланд. І тоді президент і верховний головнокомандуючий, спалюючи за собою всі мости, переходячи Рубікон, віддає наказ своїм військам: силою зброї вибити вчорашніх союзників з країни. Вибити за будь-якої ціни, інакше країна під натиском радянських збройних сил втратить незалежність.

А тим часом радянське керівництво поставило — як умову для укладення миру — кілька жорстоких і тяжких для Фінляндії вимог: замість острова Ханко радянці вимагали оренду на 50 років основної частини області Кіркконуммі, що розташована зовсім близько від Гельсінкі з мисом Порккала, що входив у цю зону, а також частин трьох сусідніх областей території Порккала-Удд. Крім того, фіни мали віддати весь район Петсамо, що означало позбавлення Фінляндії єдиного порту на Північному Льодовитому океані і ще багато чого іншого. Щоправда, розмір репарацій з 600 мільйонів був знижений до 300 мільйонів доларів США, і фінів зобов’язували виплачувати їх поставками на протязі шести років. Армію потрібно було відвести за кордон 1940 року (це треба було зробити за п’ять діб!) і перевести її на мирне становище на протязі двох з половиною місяців з дня підписання угоди на перемир’я. Вигнати або інтернувати німецькі війська, надати СРСР право використовувати порти та аеродроми Південної Фінляндії, а також торговий флот аж до закінчення світової війни.

Умови були надзвичайно тяжкими, проте виходу не було, і парламент на пропозицію глави держави прийняв їх.

К. Г. Маннергейм:

«Виборзька ляні знову опинилася в складі Росії, і народ Карелії разом з худобою і всім рухомим майном знову відправився на захід. Дякуючи теплій погоді та існуючій у нас можливості пароплавних перевезень по озерах, евакуацію цього разу змогли організувати краще, як у листопаді 1940 року. На дорогах тих часів, не розчищених від снігових заносів, можна було бачити сум і печаль, нещастя і безлад, коли в кучугурах застрягали сільськогосподарські машини і рогата худоба, яка ледве могла рухатись. І все це проходження вигнаних із своїх будинків мешканців Карелії зараз, як можна так висловитись, становило ще більш сумне видовище, як минулого разу.

Район Порккала-Удд, стару культурну територію, де господарства процвітали, а води мали велику кількість риби, зараз необхідно було звільнити на протязі доби до приходу гарнізону руських. Крім того, тамтешні жителі втратили свої будинки і отримані у спадок від предків господарства, передача цієї території породжувала великі труднощі в постачанні столиці продуктами харчування: перерізала прямі шосейні дороги та залізниці, що йшли в південно-західні райони Фінляндії. Той факт, що з цього моменту столиця стала в зоні досяжності для прямого обстрілу російської польової артилерії, являв собою найсерйознішу загрозу.

Вдруге за чотири роки наші війська відступали за лінію кордону, установлену противником. І зараз армія була геть вимотана в боротьбі з переважаючим противником, але, як і в 1940 році, відходила в бойовому порядку, не розбита, зберігши свою духовну твердість. Вона не була розбита і могла за необхідності продовжити боротьбу. Свідком цього стали останні успішні бої під Іломантсі. Але загальна ситуація вимагала, щоб бойові дії були припинені, і народ отримав мир. З гордо піднятою головою фінський солдат міг відправитись додому, добре виконавши своє завдання.

Свобода і цього разу давалася нам дорогою ціною. Свідченням цьому є 55 000 білих дерев’яних хрестів на наших цвинтарях».

Відразу ж після підписання договору про мир уряд Фінляндії на чолі з Хакцеллем подав у відставку. Президент Маннергейм розпочав консультації щодо виборів нового прем’єра. Після довгих дебатів очолити кабінет погодився президент Верховного адміністративного суду У. Кастрєн. Це вже був хоч якийсь передих. А втім, його не було, адже пора було братися за нелегку роботу по відродженню з руїн країни, налагодженню торгівлі, і взагалі час було запускати промисловий механізм. В тих умовах то була нелегка задача, тим більше, офіцерський корпус мав стійку недовіру до руських, як і більшість населення, і це теж треба було переломити. Німецькі війська ще залишалися в Лапландії, і туди треба було спішно перекидати частини, або вигнати геть вчорашнього союзника, а заодно відводити свої збройні сили із територій, що їх окуповували совіти. Тривала евакуація цивільного населення — тисячі проблем звалилися на Фінляндію, і Маннергейм при його взагалі не міцному здоров’ї і вже поважному віці не мав спокою ні вдень, ні вночі.

В грудні сорок четвертого останні німецькі батальйони під тиском фінських збройних сил змушені були залишити Фінляндію, але повністю їх вдасться вигнати лише навесні наступного року. Тоді ж Маннергейма на посту головнокомандуючого замінить начальник генштабу генерал від піхоти Ерік Хейнріхсу. На порозі сорок п’ятого його офіційно буде призначено командуючим оборонними силами країни, а президент Маннергейм за заслуги нагородить його орденом свого імені — Хрестом Маннергейма I ступеня.

31 грудня в новорічний вечір Карл Густав Маннергейм видасть останній свій наказ в якості головнокомандуючого:

«Солдати Фінляндії!

Залишаючи, тепер вже в останній раз, активне керівництво оборонними силами Фінляндії, але будучи президентом республіки, я подумки звертаюсь до спогадів про останнє п’ятиріччя і про останні дві війни, які змушений був витримати фінський народ…» Подякувавши тим, хто захищав свою країну і далі служить у збройних силах, віддавши шану полеглим, Маннергейм зазначав: «Народи світу стоять на порозі нового часу. Із жахів війни піднімається інший світ, якому властиві людські випробування і страждання, але який упевнено, можна сказати, принесе з собою прогрес і нові досягнення. Важкими будуть часи для народу, доки не настане день, який об’єднає нації у воєнній згоді і закладе основу мирної праці і взаєморозуміння… Труднощі можуть здатися непереборними, але зараз як ніколи нам, фінам, треба постійно проявляти наші властивості, які в минулі роки були нашою силою: солідарність, самовладання. Віддаючи всі наші сили стійкому і безкорисливому труду, ми зможемо вийти переможцями із бур сучасності і забезпечити існування і майбутнє нашої незалежної держави.

Мої брати по зброї! Я часто, як і зараз, закликав вас постійно напружувати сили, вимагав від вас майже неможливого, і ніколи мої заклики не залишалися даремними. Дякую вам… Бажаю вам успіхів і щастя, які народжуються на ґрунті вільної вітчизни. Хай вища судьба слугує процвітанню Фінляндії!»

Тепер для Маннергейма найважливішим із усіх невідкладних завдань було одне — провести вибори в парламент. Маннергейм впорається і