Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

41

На вулиці — вовкулаки, позаду — в будинку — Натаніель. Що ви обрали б на моєму місці? Правду кажучи, я радів уже з того, що хоч ненадовго звідти вирвався.

Поведінка хлопця тривожила мене дедалі більше. За ті роки, що минули від нашої першої зустрічі, він — безперечно, завдяки дбайливому вихованню Вайтвел — перетворився на малого підлабузника, що старанно виконує накази й водночас шукає змоги для власного просування. Тепер він із власної волі пнеться зі шкіри, діє потаємно — і багато чим ризикує. Сам він до такого додуматись не міг. Хтось підучив його; хтось смикає його за ниточки, мов ляльку. Я міг би багато чого сказати про Натаніеля — дещо навіть таке, що по-люд-ськи й не висловиш, — та ніколи ще він не поводився отак по-ляльковому.

Справи, схоже, ставали кепськими.

Унизу панував безлад. По вулиці всюди, серед куп битої цегли й скла, лежали поранені вовкулаки. Вони корчилися, стогнали й хапалися за боки, змінюючи подобу з кожною новою судомою. Людина, вовк, людина, вовк... Це найголовніша проблема перевертнів: контролювати її не можна. Біль чи потрясіння — і подоба змінюється сама собою[76].

«Це дівчисько впоралося якнайменш із п’ятьма, — подумав я. — Крім того, якого рознесло на шматки кулею з елементалями». Проте ще декілька вовкулак метушились завулком цілісінькі, тоді як інші, трохи кмітливіші, гарячково видряпувались на дах по димарях чи шукали пожежні драбини.

Живими їх залишилося дев’ятеро чи десятеро. З такою кількістю перевертнів не впоратися жодній людині.

І все ж таки дівчина досі боролася: тепер я бачив її — неве-личку постать, що крутилася на даху. В обох її руках щось виблискувало — вона відчайдушно вимахувала своєю зброєю, намагаючись утримувати на відстані трьох вовків. Та чорні силуети щомиті наближалися до неї.

Жук-скарабей, за всіх своїх переваг, безпорадний у бою. До того ж із цими коротенькими крильцями мені знадобилася б принаймні година, щоб дістатися до місця подій. Тому я перемінив подобу, зо два рази махнув широкими червоними крилами — і за мить опинився просто над вовкулаками. Мої крила затулили місяць, зануривши чотири постаті на даху в найчорнішу темряву. Для більшої переконливості я виверг моторошний крик, із яким птах Рок падає на слонів, щоб викрасти їхнє дитинча[77].

Усе це справило належний ефект. Один з вовків перелякано наїжачився, відскочив на метр і з виттям зник за парапетом. Інший став дибки — й дістав удар пташиними кігтями прямісінько в груди. Він підлетів у повітря, мов волохатий футбольний м’яч, і з гуркотом приземлився десь за димарем.

Третій, що по-людському стояв на задніх лапах, був спритніший і кмітливіший. Поява птаха Рока не меншою мірою приголомшила й дівчину: вона роззявила рота, здивовано зирячи на моє розкішне пір’я, і опустила свої кинджали. Вовк відразу мовчки стрибнув на неї, цілячи в горло.

Його зуби гучно клацнули в порожнечі, розсипавши довкола яскраві іскри.

Дівчина була вже за кілька метрів від мене й піднімалася вище. Розпатлане волосся затуляло їй обличчя; ноги пацали над дахом, що стрімко меншав, і над завулком, повним перевертнів. Обурене і розчароване виття невдовзі вщухло внизу — і ми зненацька залишилися самі, високо над незліченними вогнями міста. Мої рятівні крила несли її до тихого пристановища.

— Ой! Моя нога! Ой! A-а! Це ж срібло, хай тобі дідько! Ану припини!

Дівча раз по раз штрикало мене кинджалом у лапу біля самісіньких кігтів. Тільки уявіть — у ту саму лапу, що не давала їй упасти на закіптюжені димарі Східного Лондона! Це вже занадто! Я натякнув на це з усім своїм природженим красномовством.

— Не треба лаятися, демоне, — відповіла вона, облишивши на мить мене штрикати. Через шалений вітер голос її лунав кволо й пискливо. — Мені байдуже. Я хочу померти.

— Будь певна, якби я міг посприяти тобі... Припини!

Новий болючий укол — і новий напад нудоти. Від срібла мене завжди нудить. Ще трохи — й ми обоє звалимося вниз! Я добряче трусонув дівча — так, що воно мало не відкусило собі язика, — й кинджали попадали в нього з рук. Проте воно й тут не заспокоїлось — заходилося борсатись і викручуватись із моїх лап. Птах Рок міцніше стиснув кігті:

— Припини крутитися, дівчатко! Впустити я тебе не впущу, а от потримати над димарем чинбарні можу.

— Мені байдуже!

— Або занурити тебе в Темзу.

— Мені байдуже!

— Чи занести до очисних споруд у Розергайті, й там...

— Мені байдуже, байдуже, байдуже!

Здавалося, зараз її поб’є грець від люті й горя, тож мені знадобилася вся сила птаха Рока, щоб не дати їй вирватись.

— Кіті Джонс! — промовив я, не зводячи очей з вогнів Північного Лондона. — Невже ти не хочеш знову побачити Якуба Гірнека?

Отут вона замовкла, скорилася й замислилася. Кілька хвилин ми летіли серед любої тиші. Я використав цей перепочинок, щоб трохи покружляти над дахами — подивитись, чи немає довкола куль-шпигунів. Усе було гаразд. Ми полетіли далі.

Потім звідкілясь із-під мене долинув голос — трохи стриманіший, ніж досі, але так само запальний.

— Демоне, — запитав він, — чому ти не дав вовкам розтерзати мене? Я знаю, що ти й твої господарі все одно збираєтесь убити мене.

— Щодо цього я нічого сказати не можу, — відповів птах Рок. — Проте можеш подякувати мені, якщо захочеш.

— Ти зараз несеш мене побачитися з Якубом?

— Так. Якщо все вийде, як задумано.

— А потім?

Я помовчав. Мені саме сяйнула чудова думка.

— Ну? Відповідай! І кажи правду, якщо можеш!

Птах Рок відповів поблажливим тоном, намагаючись змінити тему:

— Я б на твоєму місці був обережніший, люба. Це нерозумно — кепкувати, коли ти висиш у повітрі[78].

— Ти ж усе одно не впустиш мене. Сам щойно казав.

— Отакої! Я й забув! — птах Рок зітхнув. — Правду кажучи, я не знаю, що тебе чекає. А тепер хвилинку помовч. Я заходжу на посадку.

Ми поринули в темряву, перетнули океан жовтогарячих вогнів і спустились на вулицю, де колись ми з хлопчиськом ховалися під час пожежі в Андервуда. Зруйнована бібліотека стояла на своєму давньому місці: я бачив її темні обриси, затиснуті між двома яскраво освітленими крамничками. За останні роки будівля зазнала ще більшої руїни: в даху