Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

У цьому світі невірному не будь дурнем: не сподівайся на тих, хто навколо. Твердим оком поглянь на найближчого друга. Друг, можливо, виявиться лютим ворогом.

Омар Хайям

Руслан. 2017 рік

- Ти робиш помилку, Русий, йому не варто довіряти!

Руслан розслабився на шкіряному кріслі і невдоволено посміхнувся. Скільки років вже у цій справі, а брат боїться кожної закупки. У їхній справі страх є неприпустимим відчуттям, ніхто не має права його не те, що показувати – відчувати. Якби вони злякались відповідальності і ризиків із самого початку, то навряд би зараз розмовляли у шикарному кабінеті розкішного будинку. Виживати від копійки до копійки на заробітну плату з державної роботи – це справа інших. Вони – ковалі свого щастя, закону і зухвалих рішень. Порядні люди називають це кривою стежкою, та коли вона засипана коштовностями, топтатись нею значно краще, ніж рівною.

- Завтра прийду з новою партією товару і ти заспокоїшся!

- Я теж піду, зі своїми людьми!

Руслан насуплено поглянув на співрозмовника. Хоч вони і вважались рівними, все ж він мав більший авторитет і остаточне рішення теж. Однак Лютий не мав наміру слухатись чи поступатись, вимірював його важким і впевненим поглядом.

- Сірий вже два роки нас постачає товаром, він перевірена людина і скоро стане одним із нас. Завтрашня зустріч цьому посприяє.

- Мені не подобається його минуле і те, що не розказує, де товар бере.

Так, біографія Сірого досить прозора, як для умілого контрабандиста. Однак пробивали його по своїх каналах надійні люди і жодної підстави не знайшли. Хлопець вчасно приносить товар у назначене місце, ніколи не лізе не у свої справи і не намагається зблизитись. За весь час знайомства не викликав підозри, воно і добре, і навпаки – підозріло. Міг би впоратись і без їхньої банди, створити свою і конкурувати. Може, боїться таких сильних суперників, набагато краще бути за сильною спиною, ніж свою підставляти. А може, і дійсно щось мутить? Брату вдалось поселити клаптики підозри у голові, і Руслан вирішив погодитись.

- Товар прийняти піду особисто, а ти перевіриш периметр і приєднаєшся.

- Дякую, брате!

Микита. Лютий. Брат і вірний друг. Інколи мало народитись від одних біологічних батьків, щоб настільки зблизитись і підтримувати один одного. Вони познайомились у сиротинці. Руслан потрапив до нього місяцем раніше і вже встиг звикнути до атмосфери цих стін. А от Микита прийшов кілька днів потому, мов дике вовченя не підпускав до себе нікого і лютував з усієї сили. Діти, здебільшого, плачуть і забиваються у кутки, а цей змушував інших боятись і відсторонюватись. Руслану не одразу вдалось до нього підійти, та коли Микита послабив броню, вони стали вірними братами. Так і отримав прізвисько – Лютий, бо лють аж іскрилась із очей юного хлопчака.

Завжди відсторонені від інших сиріт двоє друзів, вороже налаштовані на весь світ. Якщо звичайних дітей інколи всиновлювали, то на цих дорослі і дивитись боялись. З того часу все і почалось, хлопчинам сподобалась перевага над іншими і вони домовились вирости разом і досягти висот.

Висотою виявилось незаконне перевезення через кордон коштовного каміння і золота. Все починалось у злиднях навулиці, коли стали вільні від інтернату. Деякий час підробляли, де тільки можна, щоб назбирати першу суму, за яку викупили у вуличних злодіїв першу жменю золота. Тоді вони потроїли свій капітал і змогли наступне золото купувати у більш надійних джерелах, щоб продавати його наївним іноземцям. Тоді і зрозуміли, у якому напрямку слід рухатись – щоб не привертати увагу серед своїх, треба йти до чужих. Спочатку у маленьких обсягах із надійним збутом і повною безпекою почали перевозити коштовності через кордон. А через десять років налагоджених схем все перейшло у кілограми і мільйони зелених банкнот. Хіба так легко здійснити перевезення у таких обсягах? Ні! Ніхто не міг зрозуміти, як вони це роблять, може, підкупили масу потрібних людей, а може, машиною часу телепортують коштовності із минулих століть. Тільки товари з’являються і збуваються таємним замовникам.

Два негідники і не думали ховати свої багатства за законним бізнесом. Знову вирішили відрізнитись від інших, не слідувати за натовпом банальною стежиною. Ховаються ті, що бояться, а таких серед них немає. Вони навмисне жили розкішним життям і ні в чому собі не відмовляли. Позаочі люди шепотілись про шалені виграші на валютних ринках, бо іншого пояснення не знаходили. Напевно, це правоохоронці підкинули таку ідею, бо соромно самим собі зізнатись, що два сирітські хлопчаки перевершили їхні вчені голови. Під них копали – це було ясно, як сонячний день. Тому безпека була на вищому рівні, мінімум людей, які вірні до смерті Русому і Лютому. Якщо їх спіймають і змусять говорити, ті самотужки замовкнуть назавжди, а їхні сім’ї житимуть у достатку все життя. Жорстоко? Так! Зате чесно і за власним бажанням. Великі гроші і дорогоцінний метал і не таке можуть зробити з простими людьми.

Лютий вийшов із кабінету і залишив Руслана на самоті. Чоловік вийняв сигару ручної роботи з вишуканої шкатулки, принюхався до тютюну і задоволено усміхнувся. Сигари «Гуркха» є одними з найдорожчих у світі, вартість однієї – сімсот п’ятдесят доларів. Солодко-терпкий смак тютюну обволік легені і весь простір кімнати. Згадався той час, коли він навулиці роздавав листівки, щоб купити пачку найдешевшої смоли. Як же давно це було, і чому досі так чітко згадується?

Руслан міг забути, чим вчора обідав, на якому автомобілі виїжджав у справах і обличчя його останньої дівчини. А от картинки з інтернату зберігались у пам’яті яскравими і точними. Напевно, тому що Русий не соромився свого минулого у злиднях, навпаки – пишався, що самотужки видерся нагору і не став цинічним багатієм. Він таємно займався волонтерством і оплачував сиротам навчання, щоб і ті мали шанс на краще майбутнє. Колись йому так хотілось, щоб з’явилась добра людина і подарувала їм трохи надії на краще, та цього не сталось. Серед купи багатих чиновників не знайшлось жодного, що поділився би добром із покинутими й обшарпаними сиротами. То чому він повинен ділитись із ними? Це справа честі – обдирати владу під самим носом так, щоб пахнути грошима, а з’їсти не давати і найменшого шматочка. Не батьки вчать дітей бути людьми, їх вчить несправедливе життя, помилки і власний досвід. Усіма пунктами Руслан наситився вже сповна, щоб зрозуміти істину.