Володимир Миколайович Верховень - Стара хвороба

Дорогою до Мерсіна Юсуф не підходив до Зулейхи. Весь час у коридорі навпроти купе не вщухали палкі обговорення, які звичайно ведуть пасажири: про дорогу, воду, землю та політику. Серед гамору чути було і його голос.

Лише раз, на станції в Тарсусі, він просунув голову в двері купе, подарував їй кілька олов’яних сувенірів і таки віддав ту злощасну записку, яку, виявляється, засунув був за стрічку на панамі. На станції в Мерсіні їх чекав червоний автомобіль з білим написом «Гьольюзю» ззаду.

Міський голова посадив гостю в машину, повкладав її речі, сам сів за кермо, а поруч усадовив чоловіка з довгими сивими вусами, в штанах-кюлотах.[18] Доки вони їхали містом, Юсуф спинявся перед магазинчиками, щоб дещо купити. Він голосно розмовляв, точніше, вітався з усіма зустрічними.

Автомобіль був старий, залишився ще від французів. Своєю дивною формою він нагадував палацовий екіпаж. Місце шофера від салону в ньому відгороджувалося скляною ширмою.

Щоразу, коли міський голова хотів щось сказати своїй пасажирці, він відсовував скляну засувку на перегородці. Це потребувало від нього значних зусиль, бо вона раз по раз заїдала. Юсуфа брала на неї злість і він пошепки чортихався. Втім, за весь час дороги з Мерсіна в Силіфке, що забрав шість годин, він заговорив усього кілька разів. Один раз — коли вони пригальмували перед банановим деревом, він двома словами розповів їй про банани, які можна вирощувати на цих землях. Вдруге — коли зайшли до якоїсь брудної кав’ярні. Тут Юсуф повідомив, що вони проїхали рівно половину шляху, і змусив Зулейху перепочити хвилин з десять. Помітивши, що дівчина не п’є каву, якою їх пригостили, міський голова сходив до ближнього садка і приніс звідти в хустинці кілька груш та цілий оберемок стручків ріжкового дерева.[19] Вказуючи на завішені плющем вікна напівзруйнованого заїжджого двору, він сказав:

— Були часи, коли з Мерсіна до Силіфке їздили на возах. Тоді тут залишалися на ночівлю. — І Юсуф любовно поглянув у бік своєї червоної машини, яка за годину легко долала відстань двадцять кілометрів.

А ще, коли вони зупинилися перед замком Кизкалесі, він розповів їй легенду про підводний тунель, який колись давно прокопали тут римляни.

Розділ четвертий

Іноді Зулейха навідувалася в Анатолію на гостину до батьків. Покинуті села, бідні, позбавлені поезії, селища, до яких вона встигла припасти серцем, уявлялися їй декораціями на сцені театру, які за хвилину можуть зникнути.

Вона завжди вважала, що приїздить сюди лише як гостя, і, можливо, більше ніколи не побачить жодне з цих облич, жодного пейзажу. Від цього душу огортав приємний смуток.

Зулейха, сповнена егоїстичного співчуття і водночас пишаючись собою, думала: ось вона знає собі ціну, невпинно рухається до далекої, осяйної, досі ще невідомої мети, а тим часом безліч нещасних, поки й віку їхнього, скнітимуть тут, у цій глушині й невігластві.

Та цього разу подорож не була схожою на попередні. Невідомо було, коли вона зможе повернутися з цих місць назад. Хтозна, може, їй судилося звікувати тут вік, катуючись безвихіддю в похмурій скособоченій сільській халупі, серед дитячого ґвалту.

Зулейха ще не досягла того віку, коли людина вже здатна зрозуміти приповідку, що щастя, як трясця — на кого схоче, на того й нападе,і все в житті іноді дуже хутко зазнає змін. А ще те, що чоловік мислить, а Бог радить, і часто від того розвіюється серпанок мрій, породжених уявою. Доходило до крайнощів — здавалось, окрилена надією, вона раптом впадала у цілковитий відчай. Так само як колись вона уявляла, що батько більше ніколи не повернеться, загине в цих горах, тепер так само безнадійно вірила в свою приреченість назавжди залишитися тут.

Неприємний осадок на серці Зулейхи лишила по собі та десятихвилинна зупинка в брудній кав’ярні. Гидко було й глянути на довгі заяложені настили, розстелені поверх старезних цегляних лав, кладка яких, здавалося, розсипалася на очах. На каламутну брудну воду, що дзюрчала цівкою з-під них серед колючок і моху. На занехаяний садок довкола, аж до стін колишнього караван-сараю порослий бур’янами та дудником. На переплетені стовбури платанів, тополь та інших дерев, що росли навпроти, майже закриваючи частину неба.

Зулейха подумала, що це місце ніколи б не сподобалося їй. Хіба що тут випадково спинилася б перепочити весела компанія чоловіків і жінок…

І дівчина, заплющивши очі, на мить уявила собі сцену пікніка. На дорозі чути гуркіт двигунів машин і мотоциклів, поруч походжають верхівці в блискучих чоботях, стрункі красені-спортсмени з голими торсами, студенти зі свіжими, чистими обличчями, що тільки нещодавно вбилися в колодочки. Накривають стіл, розставляють на нім алюмінієві тарілки, розкладають консервні бляшанки, дістають пляшки й термоси. У вікнах, напівзарослих плющем, видно, як рухаються чоловічі й жіночі голови. А серед дерев, як найкраща музика, лунають вітання, чути радісні молоді перегуки. Сміливий фотограф-аматор намагається по хисткому камінню видертися на зруйновану стіну. Хтось гукає…

Так, тільки натовп молодих людей, що байдикують на відпочинку, міг пожвавити цю жалюгідну та дику природу. Можливо, тоді б це надало їй хоча б якогось сенсу чи привабливості.

Певно, це хтось із жандармів узяв до рук багламу і завів тужливу селянську тюркю. У голосі співця Зулейсі вчувався голос самої Анатолії, яка, здавалося, ладна задушити її пасмами своїх гір, щораз сильніше зашморгуючи їх довкола дівчини.

У руці вона тримала палицю, котру змогла дістати, тільки обідравши до крові пальці. Раз по раз роздратовано цьвохкаючи нею по траві, Зулейха з пожовклим від люті лицем, підібравши губи, нервово крокувала, мов той чорногуз, довкола червоної руїни-автомобіля.

* * *

Хай там як, та Зулейха не вірила, що для неї все скінчилося. Пам’ятаючи дядькові слова, що, допоки залишаються сили боротися, є й мала надія на те, що вона зможе переконати незговірливого батька і, можливо, навіть утекти до стамбульського університету.

Тож Зулейха, яку брала нетерплячка, тієї ж ночі поставила питання руба, категорично заявивши батькові про важливість вищої освіти для такої молодої дівчини, як вона.

Спочатку здавалося, що їй вдалося умовити батька. Слухаючи її запальну промову, він час від часу кивав. Та коли Зулейха, тремтячи, як осика на вітрі, нарешті замовкла, він узяв її руки в свої і на всі її слова одказав так:

— Не вийде, доню. Негоже тобі зараз лишати нас з матір’ю самих.

Ця причина вдарила в дошкульне місце доньки, яка сприйняла його слова як звичайний батьківський егоїзм і вже ладна була сперечатися далі,