Террі Пратчетт - Чаротворці, Террі Пратчетт

сексу — доволі складна, однак по суті, як уже було згадано, усе зводиться до такого: коли доходить до вина, жінок і співульок, чарівникам дозволено напиватися й мугикати скільки душа забажає.

Молодим чарівникам пояснювали, що практикувати магію — складно, відповідально, і вона несумісна з непристойними заняттями, пов'язаними з вологою та задухою. Набагато розсудливіше, казали їм, не хвилюватися через подібне, а взятися за «Окультизм для початківців» Вудлі. Дивним чином, молодих це не задовольняло, і вони підозрювали, що справжня причина полягала в тому, що правила придумували старі чарівники з поганою пам'яттю. Насправді вони помилялися, а істинна причина давно забулася: якби чарівникам дозволили безперервно розмножувалися, це призвело б до загрози появи чаротворців.

Звісно, Ринсвінд встиг трохи побути серед людей і дещо побачити. Він відкинув колишні настанови й міг спокійно провести кілька годин у компанії жінки, не відчуваючи потреби прийняти холодний душ і піти прилягти. Але від цього голосу навіть статуя зійшла б із п'єдесталу, щоб пробігти кілька швидких кіл стадіоном і зробити п'ятдесят відтискань. У виконанні цього голосу навіть невинне «Доброго ранку» звучало, як запрошення до ліжка.

Незнайомка відкинула каптур і витрусила з-під нього своє довге волосся. Воно було практично білосніжним, а оскільки її шкіру вкривала золотиста засмага, загальне враження було розраховано на те, щоб завдати удару чоловічому лібідо, наче свинцевою трубою.

Ринсвінд завагався й втратив чудову можливість промовчати. Згори сходів пролунав хриплий голос троля:

— Гей, я ж шкажав, шо тобі шюди не можна...

Вона стрибнула вперед і тицьнула чорну шкіряну коробку Ринсвіндові в руки.

— Швидко, ти мусиш піти зі мною, — крикнула вона. — Ти у великій небезпеці!

— Чому?

— Бо як не підеш, я тебе вб'ю!

— Так, але постривай, у цьому разі... — слабко запротестував Ринсвінд.

Троє особистих вартових Патриція з'явилися нагорі сходів. Їхній керівник оглянув приміщення з осяйною усмішкою. Вона означала, що він буде єдиним, хто насправді насолодиться жартом.

— Ані руш, — порадив вартовий.

Ринсвінд почув дзвін зброї, і кілька вартових з'явилося біля задніх дверей.

Решта відвідувачів «Барабана» застигла, вхопившись за різноманітні руків'я. Це не була звичайна міська варта, обережна й добродушно-підкупна. Це були ходячі купи м'язів, і абсолютно непродажні, адже Патрицій міг запропонувати більшу ціну, ніж будь-хто інший. Хай там як, вони шукали лише жінку. Решта клієнтів розслабилася й приготувалася насолодитися видовищем. Пізніше, коли буде видно, хто перемагає, можна буде й приєднатися.

Ринсвінд відчув, що пальці на його зап'ястку стиснулися.

— Ти з глузду з'їхала? — прошипів він. — Це ж втручання в справи самого Патриція!

Пролунав свист, і з плеча сержанта несподівано виросло руків'я ножа. Тоді дівчина обернулася і з хірургічною точністю заїхала маленькою ніжкою в пах найближчому вартовому, що стояв за дверима. Двадцять пар очей просльозилися зі співчуття.

Ринсвінд схопив свого капелюха й спробував пірнути під найближчий стіл, але дівчина вчепилася в нього, немов лещатами. Наступний вартовий, який наблизився, дістав ножем у бедро. Тоді вона витягнула меч, що нагадував дуже довгу голку, і загрозливо підняла його в повітря.

— Ще хтось бажає? — запитала вона.

Один з вартових підняв арбалет. Бібліотекар, який сидів, згорбившись, над своїм питвом, гнучко потягнувся й сильним ляпасом відкинув його назад. Стріла відскочила від зірки на капелюсі Ринсвінда й влучила в стіну біля поважного звідника, який сидів за два столики. Його охоронець метнув ще один ніж, який ледь не влучив у крадія на протилежному боці кімнати. Той підняв лавку й вдарив двох вартових, які молотили найближчих п'яничок. Одне тягнуло за собою інше, і незабаром кожен боровся за те, аби щось отримати — або свободу, або популярність, або навіть відплату.

Ринсвінд відчув, що його настирливо тягнуть за стійку бару. Під нею на мішках з грішми сидів шинкар і насолоджувався напоєм, скориставшись хвилиною спокою. На його колінах лежали два перехрещені мачете. Він раз у раз здригався, коли чув звук ламання меблів.

Останнє, що Ринсвінд побачив, перш ніж його виволокли геть, був бібліотекар. Попри зовнішню схожість на волохатий гумовий мішок, наповнений водою, за вагою й довжиною рук орангутан нічим не відрізнявся від решти людей у приміщенні, тож зараз сидів на спині в одного з вартових і намагався — досить успішно — відкрутити йому голову.

Та більше Ринсвінда хвилювало те, що його тягнуть кудись догори.

— Моя люба пані! — із відчаєм скрикнув він. — Що ти задумала?

— Звідси є шлях на дах?

— Так. А що в коробці?

— Тс-с-с.

Затримавшись на повороті брудного коридору, вона дістала жменьку крихітних металевих предметів із поясної сумки й розкидала їх по підлозі позаду себе. Кожен складався з чотирьох цвяхів, зварених докупи, тож як би вони не падали, один із них завжди стирчав догори.

Дівчина оцінила найближчі двері критичним поглядом.

— У тебе ж нема зі собою футів десь чотирьох тонесенького дроту? — задумливо поцікавилася вона.

Дівчина витягнула ще один метальний ніж і почала його підкидати.

— Не думаю, — слабко відізвався Ринсвінд.

— Шкода. Мій закінчився. Ну добре, ходімо.

— Чому? Я нічого не зробив!

Вона підійшла до найближчого вікна, прочинила віконниці й зупинилася, перекинувши одну ногу через підвіконня.

— Чудово, — мовила вона через плече. — Залишайся й поясни це варті.

— Чому вони за тобою женуться?

— Не маю поняття.

— Ой, годі! Має бути якась причина!

— Гм, причин є ціла купа. Просто я не знаю, яка саме. Ти йдеш?

Ринсвінд завагався. Особиста варта Патриція не славилася відповідальним підходом до підтримання громадського порядку, їм більше подобалося відразу різати порушників на шматочки. По суті, вони не схвалювали сам факт існування людей на Диску. Втеча від них легко прирівнювалася до смертного вироку.

— Гадаю, я все-таки піду з тобою, — галантно промовив Ринсвінд. — Самотня дівчина в такому місті може легко наразитися на небезпеку.

Вулиці Анк-Морпорка сповнилися холодним туманом. Вогні вуличних торговців нагадували крихітні жовті німби в задушливих клубках диму.

Дівчина зазирнула за ріг.

— Ми втекли від них, — сказала вона. — Досить тремтіти. Тепер ти в безпеці.

— Ага, маєш на увазі, наодинці з маніяком-вбивцею жіночої статі? — запитав Ринсвінд. — Чудово.

Вона розслабилася й розсміялася.

— Я спостерігала за тобою, — сказала вона. — Ще годину тому ти боявся, що твоє майбутнє буде похмурим і нецікавим.

— Я хочу, щоб воно було похмурим і нецікавим, — гірко мовив Ринсвінд.