Петро Немирівський - Джен, Петро Немирівський

— А-а, біс із ним! — сівши на край бетонного парапету, я опустив ноги і обережно, як лише міг, спустився у воду.

Мої ноги швидко торкнулися дна. Вода була не холодною як для лютого. А головне, було неглибоко — мені до поясу. Зробивши кілька кроків у воді, я схопив майже зниклу під водою червону шапочку і пішов назад. Вліз знову на пірс. Сорочка була мокрою по груди, штани і черевики, зрозуміло, були геть мокрі і важкі, наче з бетону.

Джен зашарілася від схвилювання, приймаючи з моїх рук свою мокру шапочку, котра, правду кажучи, зараз мала вигляд ганчірки для миття підлоги. Накинувши на мої плечі мою куртку, Джен метушилась, наче медсестра, яка збирається надати постраждалому першу медичну допомогу.

— Не хвилюйся, все нормально, — бадьоро сказав я.

Мій висновок про те, що вода не холодна, був дещо передчасним. У ногах, животі та пахві швидко ставало холодно.

— Треба їхати додому, терміново додому! — повторювала Джен, коли ми з нею, покинувши пірс, швидко йшли до машини.

— Так, так, поїхали додому, — я відкрив дверцята, завів двигун і включив пічку.

— Адже ти можеш захворіти на бронхіт, або, не приведи бог, на запалення легенів. А все через твоє глупство! — вона забрала із заднього сидіння свої пакунки з речами.

— Хіба ти не поїдеш зі мною? — спитав я.

Її роздуми тривали кілька секунд.

— Ні. Ти їдь, а я собі викличу таксі.

Всупереч її прогнозам я не захворів, запобігши серйозній простуді і бронхіту перевіреними ліками — склянкою горілки.

… З того дня у наших стосунках із Джен небагато що змінилося. Щоправда, вона більше не просила мене нікуди її відвозити — ані в ательє, ані в супермаркет. Справлялася сама.

Але я добре пам’ятав, як там, на пірсі, блищали її очі; і я знав, що цей блиск походить з найпотаємнішого куточку жіночого серця і віщує, що це серце тепер буде підкорене.

Тому я зовсім не здивувався, що з тих пір шановний «доктор вухо-горло-ніс» досить зрідка заходив до кабінету Джен і не заважав нам під час супервізій.

Глава 11

На жаль, радість моя тривала недовго. У кабінеті Джен невдовзі з’явився… Майкл. Звичайно, її син Майкл викликав у мене інакші емоції, ніж доктор Шварц: останній був моїм заклятим суперником, а Майкл викликав швидше симпатію.

Якби він не так часто займав у кабінеті Джен ту кушетку, на якій я останнім часом звик плекати певні солодкі мрії, то я би не мав жодних заперечень. Інакше кажучи, Майкл витіснив мене з тої кушетки, і я змушений був тепер сидіти на стільці, в той час, коли він напівлежачи грав у електронні ігри на своєму IPhone.

Історія його появи у шпиталі така: нещодавно Майкл кинув коледж — чи то його вигнали за неуспішність у навчанні, чи то він взяв академічну відпустку. Швидше за все, що витурили. Працювати він не хотів. Після скандалів із Джен, її умовлянь і погроз Майкл погодився деякий час поволонтерити у нашому шпиталі. Джен швидко все влаштувала. Майклу видали посвідчення, склали розклад і перелік обов’язків. Він повинен був два дні на тиждень допомагати у їдальні і два дні — у бібліотеці. Власне, не бозна що, але хоч якась робота.

Отже, Майкл працював як волонтер, тинявся шпитальними коридорами і заходив до кабінету Джен саме в той час, коли в нас із нею було призначено супервізії.

Це був високий хлопець двадцяти років, із густим чорним волоссям на прямий проділ; жіноча м’якість у рисах його обличчя була явно успадкована від матері. В погляді його темних очей проглядали якась пихатість, самолюбування. Але, може бути, за цим фасадом нарциса ховалася невпевнена у собі, закомплексована дитина?

Із Джен він поводився вкрай розкуто, з його обличчя не сходила поблажлива посмішка навіть у ті хвилини, коли вона докоряла йому у моїй присутності через те, що на нього вже скаржаться з Відділу волонтерів.

Після чергової прочуханки Майкл зазвичай просив у неї гроші на нову комп’ютерну гру або на ремонт своєї машини, і Джен, грізно і ображено посопівши, діставала із сумочки портмоне.

Одного разу, після того, як Майкл пішов, вчергове отримавши від матері гроші, Джен почала виправдовуватись переді мною:

— Я знаю, що це неправильно, розумію, що занадто панькаюся з ним. Нормальна мати так поводитись не повинна. Мені про це всі говорять: і сестра, і донька, і колишній чоловік. Майкл — проблемна дитина, не може ні в чому себе знайти, не здатен до чогось прихилитись.

— Невже його ніколи нічого не захоплювало?

— Ні. Хіба що… колись він любив грати на барабанах, кілька років ходив до музичної студії, але потім залишив і це. Він нічого не хоче, але сам же через це і страждає. Нещодавно я прибирала в його кімнаті, знайшла там блокнот з його віршами. Знаєш, про що ті вірші? Навіть не хочу тобі казати… Гаразд, Вікторе, будемо обговорювати твоїх пацієнтів. Бо ми зараз займаємося моїми «аідише маме» проблемами. Як справи у твого Френсіса? Його вже виписали із психлікарні?

— Так, два тижні тому. Шви зняли. Він припинив курити траву, ходить у студію до Джеймса, грає на роялі. Одним словом, сходження зірки триває.

***

Якось під час ланчу я вийшов з корпусу подихати свіжим повітрям. Раптом побачив перед собою парочку: Френсіса і Майкла — разом!

Вони стояли біля синьої «Тойоти» Майкла і про щось розмовляли. Потім обоє сіли в машину і — р-р-р — поїхали.

***

Тож, було таким чином: панк-група називалася «Crazy Brothers». Саме так, як і бажав Френсіс.

Ударні і лірика — Майкл Леві; клавішні і вокал — Френсіс Новак; гітара і вокал — Фрея Харрісон.

Вражаюча панк-група з блискучим майбутнім: концертами, гастролями, мільйонними тиражами CD-дисків та електронних альбомів, відеокліпами і рештою феєрверків і дзвоном литавр, що супроводжують життя зірок і поп-кумирів.

Де вони зустріли вокалістку і гітаристку Фрею, я не знаю. Френсіс сказав, що в барі, де вона під гітару співала свої пісні. Може бути.

 Коли ми із Джен вперше відкрили новостворений вебсайт нової панкгрупи і побачили викладені там фотографії музикантів, Джен помітно спохмурніла:

— Який жах…

Особисто я нічого жахливого на