Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих

складанню списку “підозрілих осіб”, який, скориставшись трюком з візитками, Клосс показав Вонсовському.

Майже всі вони й справді бували у заарештованого, але Клосс підібрав лише ті прізвища, які могли бути занесені до майбутнього переліку військових злочинців… Зіставивши те, що сам знав, із матеріалами різних відділів руху Опору, які постачав йому Руцінський, і з відомостями, одержаними по рації з Центру, Клосс підсунув Вонсовському список із шести осіб, запеклих гітлерівців.

Це оберст Вайшекер, який протягом перших днів вересня тридцять дев’ятого року видав наказ розстріляти триста катовіцьких гарцерів; майор Штукгардт, відомий звірствами в Бельгії та Голландії; генерал Вірінгер, про якого в повідомленні Центру значилося коротко: кат Боснії; Ганс Ліпке, оберштурмбанфюрер СД, організатор знищення єврейського населення в Білосточчині; Грубер і Келлер, обидва штурмбанфюрери СД, очолювали відомі своєю жорстокістю спецгрупи на західних кордонах України та Білорусії…

Вонсовський виправдав сподівання Клосса. Вже під час першого допиту, коли пив маленькими ковтками каву, він посвідчив:

— З паном оберегом фон Вайшекером я познайомився у Граці в санаторії для вищих офіцерів. Це було в лютому, ні, перепрошую, на початку березня сорок першого року. Ми дуже швидко заприятелювали, і одного дня, приблизно за тиждень після нашого знайомства, пан оберст запросив мене до своєї кімнати. Там було вже кілька офіцерів. Ми говорили про можливість виграшного завершення війни. Пан оберст дотримувався тієї думки, що усунення Гітлера створить передумови для порозуміння з англосаксами. Я й досі пам’ятаю його висловлювання, — сказав Вонсовський: — “Після усунення цього дурного єфрейтора англійці захочуть домовитися з нами”. Мене тоді питали, чи міг би я, в разі потреби, бути посередником у налагодженні контактів з британським урядом. Ми планували, що я з цією метою поїду до Будапешта, де скористаюсь допомогою своїх знайомих із кіл угорської аристократії та спробую довідатися про думку Черчілля…

Клосс схилився над письмовим столом, де розіклав папери із свідченнями Вонсовського (внизу кожного аркуша стояв химерний, проте зрозумілий підпис: “Едвін гр. Вонсовський”), потер чоло, ніби хотів у такий спосіб збагнути те, що неможливо зрозуміти. Десять днів тому стенографіст квапливо записував зізнання про оберста Вайшекера, а вже за три дні Клосс, випадково заглянувши до залу, де провадився допит і де порядкував Льозе, побачив скривавлене, беззубе обличчя людини, яка безпорадно кліпала повіками, коли есесівець виливав йому на голову відро води.

— Вайшекер починає співати, — сказав йому тоді Льозе.

Авжеж, цей заюшений кров’ю чоловік був оберстом Вайшекером, якого Клосс упізнав по м’якому профілю.

Він перегорнув кілька аркушів і знайшов зізнання оберста, який пишався тим, що він, найстаріший гітлерівець серед офіцерів, брав участь ще у Мюнхенському заколоті. А зараз і справді “співав”. Не лише визнавав себе винним, а й оббріхував інших.

На мить Клоссові аж ніби стало жаль цього клубка понівечених м’язів, яким став презентабельний ще недавно оберст, але він згадав про триста п’ятнадцятирічних хлопчиків із Катовіц, про масові вироки військового суду, що ним керував фон Вайшекер. Засуджених було багато, але вирок завжди однаковий: шибениця.

Клосс, який, здавалося б, достатньо всього надивився, здригнувся Усі: Штукгардт, Ліпке, Келлер, втягнені в машину “кривавого Макса”, Дібеліуса, визнавали геть усе. Вони робили наклепи на “спільників”, протоколи рясніли від кількості названих ними осіб, що стануть уже завтра чи післязавтра предметом “обробки” спеціалістами типу Льозе. Лише Груберові пощастило: напередодні арешту він загинув од руки солдата однієї з підпільних організацій. Найдивніше, що навіть ця випадкова з погляду їхньої роботи смерть відіграла свою роль. Дібеліус, власне, дійшов висновку, що учасники змови вирішили стратити Грубера, щоб не віддати його під арешт. Потім почали гарячково шукати убивць, аби ствердити свою гіпотезу, та, на щастя, серед багатьох випадково затриманих не знайшли нікого, хто міг бути причетним до цієї акції.

Працювали з поспіхом. Тепер уже тільки Клосс допитував Вонсовського, щоправда, завжди в присутності стенографіста, але, незважаючи на все, він ухитрявся підсовувати графові різні пропозиції. Льозе тим часом узявся “витискати правду” з арештованих на підставі зізнань Вонсовського та інших, які по черзі видавали одне одного.

Коли на другий чи третій день під час зізнань Вонсовський назвав прізвище Вірлінгера, Клосс перелякався, що передав куті меду. Льозе (вони тоді ще допитували Вонсовського удвох) почав голосно сопти. А стенографіст, який доти зі скрупульозністю й бездумністю автомата записував усе, не виявляючи ніякої цікавості, зараз був явно настраханий. Він зламав один за одним три олівці й змушений був попросити зачекати, щоб знову приготуватись до роботи. Хто ж бо не чув про генерала Вірлінгера, про якого гітлерівські газети писали як про “героя Балканської кампанії”, якому сам фюрер прикріплював дубове листя до хреста з діамантами? Клосс умить жахнувся: увесь майстерно розроблений сценарій операції розсиплеться, бо хтось нагорі збагне, що малоймовірно, щоб цей старий прусський генерал, затятий мілітарист, міг бути у змові проти фюрера, з рук якого на нього сипалися лише милості. Коли, рапортуючи Дібеліусові, Клосс висловив свою думку, піддаючи сумніву зізнання Вонсовського, а отже, перекреслюючи й свій план, бо на мить безнадійно завагався, то почув, що йому не варто завдавати собі зайвий клопіт.

— Що ближче до фюрера, то більше у нього ворогів, — афористично висловився Дібеліус.

За чотири дні всі німецькі газети, а також нікчемний “Кур’єр варшавський”, вмістили на перших шпальтах у жалобній рамці фото сухорлявого дідуся з моноклем у оці. Генерал Вірлінгер — з глибоким співчуттям повідомляло ОКВ[2] — загинув од кулі російських бандитів десь під Смоленськом.

Машина працювала на повних обертах.

Клосс закрив теку з протоколами і подивився на годинник. Льозе спізнювався, щось мало його затримати. А Клоссові, проте, хотілося, щоб сьогодні на допиті Вонсовського був присутній гауптштурмфюрер. Він щойно довідався, яку роль відіграв його шеф у ліквідації грецького руху Опору, й збирався використати кілька документів, знайдених під сталевим щитком американського стільця у кабінеті Вонсовського.

Двері відчинилися. На поріг ступив Льозе. За мить, ніби тільки й чекали на нього, есесівець привів Вонсовського.

Інший, здоровань, приніс кавник і чашку. Клосс показав Вонсовському на постійне місце — глибоке крісло у кутку кімнати, слухаючи тим часом пояснення Льозе. Його спершу викликав до себе Дібеліус і наказав перевезти сьогодні Вонсовського до абверівської в’язниці.

— Справді? — здивувався Клосс. — Я нічого про це не знаю.

— Це нібито погоджено з Райнером, — буркнув Льозе. — Цей наказ шефа його захопив зненацька: він не звик, щоб Дібеліус добровільно випускав кого-небудь із рук. — Зрештою, Вонсовським зараз тільки ти займаєшся — він буде в тебе під рукою

Постукав стенографіст, за мить він уже сидів біля