Шевчук Валерій - Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій

Саме тому вона неуявна, що її нема. А коли ми її починаємо уявляти чи хочемо збагнути — це одна із земних думок. Адже земля — це все, юначе. Для людини тільки земля — це все. В тому, по-моєму, й криється поняття безмежності, тобто в понятті "усе". Ви мене зрозуміли? — спитав чоловік і повернув до мене обличчя. І я вразився раптом, бо облич-ся в чоловіка не було, був то все той-таки місяць, що його я бачив заплутаним між гілля, місяць із темною печаткою на виду: печаткою Каїна з піднятим на вилах Авелем — вічним символом пристрастей нашого світу.

9

Одного разу перед роботою мені захотілося зайти до Славка. Той саме повернувся з інституту, сидів біля акваріуму і грав на баяні, уважно роздивляючись декоративних рибок, які плавали за склом у зеленкуватій воді.

— Це що за сеанс? — здивувався я.— Музика для риб?

— Знаєш, що мене дивує,— сказав Славко.— Ці гарні декоративні істоти не просто плавають і їдять, вони живуть.

— Цілком слабоумне одкровення,— сказав я.— Ясно, що живуть, коли плавають.

— Та ні,— поморщився Славко.— Розумієш, вони живуть за тими ж законами, що й ми. Один вид не терпить іншого, є в них антагонізм і в середині виду, вони, очевидно, як і ми, люблять і ненавидять. Мають між собою визначені стосунки, а в них свій лад і нелад.

— Саме тому ти й вирішив дати їм концерт на рівні художньої самодіяльності? І були оплески?

— Не блюзни,— сказав Славко.— Це серйозно. А що це значить? Це значить, що людина зовсім не вибрана істота в цьому світі, а, як ці рибки, діє за подразниками, що їх надсилає їй хтось невідомий і незбагненний.

Я подивився на приятеля з якимсь смутком: очі в нього блищали, і мав він увіч нездоровий вигляд. Взагалі, останнім часом і його все більше з'їдав смуток. Бачив прозорий Славковий профіль, що малювався на тлі стіни, бачив його костури, один упав на підлогу, а другий стояв обпертий об стіну, бачив убогу його кімнату, в якій стояв кислуватий дух, стіл, завалений книжками, стелажі, завалені не менше, стілець із накиданою одежею, надто стандартний і дешевий, дзеркало, в яке падало зараз сонце, і від того підлогою бігали сонячні витрави, давно нефарбована підлога із щілинами, набитими землею, клітку з двома папужками, яснозеленими й охайними, і старий зінгерівський годинник, який уже давно не йшов і не відбивав годин. І тут раптом мій розумний товариш повернувся до мене (я вразився, який він блідий, як дивно палають у нього очі), і я не міг не помітити, що він страждає, більше того, він невідь од чого розтривожений.

— Скажу тобі одну річ,— сказав він.—Не сміятимешся?

Я розвів руками: закохався він чи що?

— Мене може полюбити дівчина? Нормальна, гарна, звичайна дівчина? Тільки прямо!

Я засміявся. Бідний, бідний Славко! І до нього, такого мудрого, досяг липкий мацак голубого спрута, і його, бідашного, вразив, пустивши йому, в душу отрути.

— Навіщо це тобі? — спитав я.

— Не знаю,— відповів.— Очевидно, і я, як оці риби, живу за тими ж законами, що й усе живе. Чому маю бути гірший за них?

— Зрозуміло,— мовив я.— Але будь обережний, Славку!

— А я і є обережний,— мовив він кисло.— Але часом хочеться начхати на все: на обережність, розвагу, розум, застереження. Часом хочеться піддатися шаленству. Раз на життя!

— Ну, такого хочеться не раз у житті,— сказав я.

— Отож, можеш вважати, що я раз на життя ошалів чи сказився,— палко заговорив Славко.— Закохався в твою подружку Ларису і нічого не можу з собою вдіяти. Хочеш, удар мене!

Мені аж горло стисло від жалю до Славка, бо, здається, він помилився: не рибки такі, як люди, а люди такі, як рибки. Бідні, малі кволі створіння, які плавають у своїй воді не тому, що їм так хочеться, а тому, що ними керує воля їхнього призначення. Я дивився на Славка, було мені його справді жаль. Жаль і себе, і Ларису, й оцих рибок, бо ми не за своєю волею плаваємо у своїй воді.

— Зневажаєш мене? —спитав Славко.

— Бог з тобою, Славку,— сказав смутно я.

— Зневажай! — сказав гостро.— Бо я мав би себе в цьому збороти. Людина мусить себе в такому бороти, коли вона справжня. Але біда в тому, що відчуваєш себе ницим. Сплю — і мені мариться, не сплю — і мені мариться, жену її образ од себе, а він мені ще більше мариться. Не треба було її приймати в наше товариство.

— Це моя помилка,— мовив я.— Прийдеш сьогодні?

— Прийду,— шепнув Славко.— Не можу не прийти. Але ліпше б ти мене вдарив.

— Нема за що, Славку! — мовив смутно я.

— А коли б я не мав оцих цяць, бив би? — він показав на костури.

Що мав сказати? Що не настільки близький з Ларисою, аби говорити про любов до неї? Що в нас, зрештою, нічого ще нема; що Лариса тільки розіграла їх, сказавши: вона моя подружка; що ми з нею навіть більш ніж обережні в ставленні одне до одного; що ні разу навіть не прогулялися як закохана пара; що я міг би навіть із почуття дружби поступитися Славкові, але що це змінить? Що це змінить, бідний мій приятелю, коли в Лариси в голові гуляють свої вітри, а в мене чи в нього — свої. Він має таки рацію: всі ми, як риби в акваріумі, маємо трошки власної води, але куди не пливемо, натикаємося на прозоре, але неперехідне скло. Більше того, кожен із нас живе в своєму акваріумі, а всі разом у кількох, приставлених один до одного — кожне в своїй клітці. І коли навіть силою природи, тобто волею голубого спрута, паруємося, з'єднуємося, творимо подружжя, плодимо дітей, маємо спільну кухню і ліжко, ми все одно залишаємося кожен у своєму акваріумі і ніколи ніввіку нам не подолати непрохідного й прозорого скла.

— Тримайся, Славку! — сказав я.— Не будемо в цьому світі стандартними.

Славко незвідь од чого почервонів, і в нього аж сльози на очі вибилися.

— Спасибі, друже,— відказав.— Не бійся за мене, я сильний!

— Оце я й хотів від тебе почути,— мовив я і звівся.— Пока!

— Пока! — мовив Славко і знову розтяг свого баяна, саме того інструмента, музики якого я терпіти не міг. Але цього разу той баян заграв ніби орган, глибоко, потужно і смутно.

Я пішов. І мені в душу застукала золота осінь того 1962 року, золота осінь, яка завжди наливала мене печаллю, бо я в цьому світі сильний не був. Не були в цьому світі сильні ні Славко, ні Артур, ні Лариса, ні батько мій, ні мати. І я подумав: а може, то велике благо, що ми в цьому світі не сильні, адже сильний — це немилосердний; сильний — це самовпевнений і безоглядний; сильний — це той, що не роздумуючи, ламає, гадаючи, що будує; сильний — це той, котрий говорить про добро, а сіє зло, каже про свободу, а будує тюрми, вістить про мир, а лаштує проти всього світу гармати. Саме тому він і є з поріддя дияволового, отой сильний, самовпевнений, безоглядний, бо йому байдуже до людського смутку й болю ближнього, перед нами сила його — це броня.

Цього вечора до мене в підвал не прийшли ані Славко (зрозуміло чому — боровся з собою), ні Артур (очевидно, без Славка не захотів іти, а приходили вони завжди разом), ні Лариса. З нею я перестрівся в дворі, коли сидів біля свого підземелля.

— Привіт, кочегар-інтелектуал,— сказала вона.— Я сьогодні до вас не прийду, бо збираю свою компашку. Предки йдуть на день народження до батькового фронтового товариша, де будуть героїчно згадувати війну і лаяти молодих. Красота!

— В чому ж красота? — спитав я.

— А в тому, що я нарешті натанцююся, бо біля вас мохом заросла. Глянь, заросла я мохом?

— Зеленим,— сказав я.

— Ну да, зеленим,— згодилася Лариса.— Може, й ти до нас заскочиш, покинувши свої печі. Тільки, Бога ради, не вмивайся. Не уявляю тебе вмитим.

— Твоя компашка теж буде невмита?

— Ну да. Вони взагалі не вмиваються. Первісні ж люди не вмиваються.

— Хочете перейти в стан первісних людей?

— Натурально,— сказала Лариса.— Ближче до природи... Слухай, ми вже з тобою стільки знайомі, а чому ти до мене не пристаєш? Не подобаюся?

Вона вміла мене заскочити якимсь своїм вибриком. Я миттю почервонів.

— Хочеш, щоб до тебе приставали? — спитав я.— По моєму, ні!

— Думаєш? А взагалі, маєш рацію. Пока! Вона гордо піднесла кирпулю й пішла до

свого парадного. Я все ще мав стуму на серці, тому дивився не на неї, а на розбуялі від барв далекі річкові береги. Відчував навіть якесь полегшення, що вона не прийде, принаймні, буде легше Славкові — я ще не знав, що він не з'явиться. Але Лариса, дійшовши до дверей, раптом повернулася.

— Я даю! — сказала вона.— Запросила до себе, а номера квартири не сказала...

— Квартира тринадцята,— сказав я.

— Звідки знаєш? — здивувалася Лариса.

— Бо це чортівське число,— мовив я.— А ти до чортів маєш сентимент.

— Ну да,— сказала Лариса.— Коли б ти не був такий нудик, я б повірила, що ти натуральний чортик — через це мене до тебе й потягло. Шкода!

— Шкода чого?

— Так просто шкода! Прийдеш?

— Але ж навіщо, Ларисо?

— Як навіщо? Побацаємо! А ще порев-нуєш мене. Я ж твоя подружка! Кошмарно люблю, коли мене ревнують.

— А я кошмарно не люблю когось ревнувати,— мовив я.

— Ти що, бідолашка? — спитала Лариса, вела вона себе цього разу трохи нервово.

— Я — це я. Античорт із підвалу!

— Слухай,— таємниче зашепотіла Лариса.— А що, коли ми завалимося до тебе? Тоді, коли твої нудик и підуть?

— Ні,— сказав я.— Знаєш, Ларисо, що я цього не хочу.

— Ти сьогодні не такий. Щось сталося?

— Бувають дні,— сказав я,— коли зміщується метацентр. У світі і в людині. В тебе такого не буває?

— Що зміщується? — підвела брівки Лариса.

— Метацентр,— сказав я.— Центр рівноваги.

— А-а, ти філософствуєш! Ну, пока! Приходь, побацаємо, і твій метацентр стане на місце.

— А як не стане?

— Тоді повернешся у свій підвал, відчиниш дверці печі, розженешся і стрибнеш у вогонь. А я одягну по тобі траур і носитиму дев'ять днів. Мені чорне личить, правда?

— Так, як і мені,— сказав я.— Коли невм итий!

— Натурально,— сказала Лариса. Вдруге звела кирпулю й подефілювала до

парадного. Цього разу я за нею вслід дивився, і вона це чудово знала. Біля парадного зупинилася й помахала рукою. Я звів на привітання й свою. Смутку в мені не поменшало, недаремно я виступав в образі Джорджа Байрона, але в глибині єства щось тенькнуло.

"Господи,— подумав я.— Невже нас скрутив голубим мацаком синій спрут? Коли так, то я до тебе сьогодні не прийду, Лари-сочко, я тебе сьогодні ревнуватиму, а може, й справді стану чортиком із підвалу.