Андрій Кокотюха - Адвокат із Личаківської

само закон і для мене. А пан Геник мені не давав стосовно вас окремих розпоряджень.

– Тьфу ти! Він удома чи його нема? – вигукнув Клим, відчуваючи черговий приплив розпачу, і тут же сам знайшов відповідь: – Удома, у себе! Де ж йому бути!

– Звідки це ви знаєте? – підозріло поцікавився двірник.

– Тут нічого спеціального знати не треба. Аби твого пана Геника не було вдома, ти б, земляче, не стояв тут таким цербером. Заходьте, шановні гості, цілуйте замок, раз кортить. А так ти не знаєш, що робити. Бо, схоже, пан Сойка велів казати – його нема і для кого. Чи інакше глянемо: він є не для всіх, і ти дістав чітку вказівку, кого пускати, а кого – ні. Хоча навряд чи ти маєш таке право – не пускати відвідувачів до пожильців, коли білий день. Висновок який, знаєш?

Двірник, явно не очікуючи такої стрімкої словесної атаки, мовчки похитав великою кудлатою головою.

– Заплатив за це тобі пан Сойка. Як кажуть у нас цигани, позолотив ручку. Нічого, не журися. Я скажу панові Генику: ти робив усе вірно, чесно й сумлінно. Мо’, він тобі ще підкине кілька крейцерів.

Останнє припущення прозвучало так переконливо, що двірник уже не гарикався – відчинив браму, пустив гостей до парадного. Боковим зором Кошовий вловив його простягнуту, складену човником правицю, красномовно ляснув себе по кишенях. Візник же, котрий сунув слідом, на мить зупинився, витяг і поклав у човник власну монетку. Коли ж рушили, пробурчав Климові в спину:

– Так само будете винні. Не платитиму ж я за вас кругом.

– Розберемося! – відмахнувся Кошовий, в якого чомусь стрімко поліпшився настрій.

Розташування сходів тут було для київського адвоката не дуже звичним.

Пройшовши головний хід та оминувши його, Клим піднявся сходами на широку веранду з бильцями, котра відкривала вид на двір ізсередини й вела прямо до потрібних дверей. Уявивши, як воно – коли отак, серед ночі, повертаєшся п’яним, це ж в’язи можна легко скрутити, Клим нарешті дістався кінцевої мети.

Видихнув.

Замолотив у двері.

Коли звідти ніхто не відповів, почав грюкати сильніше. Від такого будь-який запеклий сплюх мав прочуняти. За Євгеном Сойкою раніше не водилося звички валятися в ліжку довго, та звичкам властиво мінятися…

Тю, скільки можна спати. Навіть для ледаря занадто. А пан Геник, судячи з почутого, байдиків у Львові не бив.

Чергова порція ударів знову не дала результату. Зсередини ніхто не рухався.

Там, здається, взагалі не було живої душі.

Але ж якби Кошовий помилився і Сойка вийшов зранку у справах, для чого тоді двірнику з бульбастим носом морочити їм голову… Отакий він капосний, вирішив показати тут свою владу…

– Чого б ото лупати! Знадвору вас чути!

Ні, не схоже. Двірник уже сам піднявся на поверх, стояв на веранді й відсапувався.

– Ти ж казав – пан Геник удома! – дорікнув Кошовий.

– Він і є вдома! Повз мене не проходив, бігме! Повз мене взагалі тут ніхто не пройде! – скипів бульбастий. – Попередив мене ще вчора, ви правильно вгадали, пане! Мовляв, нині працюватиме вдома, нікого не пускати. Про кожного окремого доповідати, й то коли кричатиме – домовлявся, призначено, як ви оце тут! Відійдіть!

Тепер уже двірник молотив у двері. Клим визнав – кулаки в того значно сильніші за його власні. Гуркіт, припустив він, уже розбуркав би навіть сплячу красуню з тієї старої казки…

Стукіт затих.

– Щось не те, – промимрив двірник, пошкрібши свого круглого носа. – Щось не так.

Ніби думки Климові прочитав.

– Двері якось можна відчинити без жильця?

– Можна все. Власнику тільки треба сказати, панові Зінгеру. Але чи треба…

– Слухай, пан Сойка не виходив нікуди! Сам же божишся! Він не старий, але старший за мене на п’ять років! Хтозна, міг захворіти! Серцеві напади хапають і не дуже старих чоловіків, я про це в газетах…

– Ну, з вашими газетами! – скривився двірник. – Не в газетах справа. Пан Геник якось мені обмовився про щось подібне. Питаю не так давно: як, мовляв, ваші справи, пане Генику? То завжди говорить – добре, а тоді пожалівся, ніби в грудях ниє. Я ще поспівчував, не без того…

Терпець Кошовому урвався. Він уже не зважав навіть на візника, котрий весь цей час похмуро мовчав, стежачи за подіями з-під лоба, відчеканив:

– Біжи по власника!

– Пощо власник?

– Тьху ти! Ламати двері без його присутності не маємо права! І доктора треба, про всяк випадок.

– Пощо лікаря?

– О Господи! Боліло в грудях, різне може статися.

Бульбастий уже не сперечався – потупцяв виконувати. Захар Гнатишин вперся об бильця гузном і завмер в очікуванні розрахунку з таким кислим виглядом, що від самого цього Климові зробилося недобре.

Домовласник, череватий єврей з рясно вкритим крапельками поту лицем та рідкими кущиками волосся на видовженому черепі, прибіг дуже швидко. Тараторив – не лізе в особисте життя жильців, принципово не тримає в себе запасних ключів, аби не було спокуси прийти, коли нікого нема вдома. Ще й почав казати, як інші, не дуже совісні пани часом чинять інакше. Кошовий остаточно забув про чемність, тупнув ногою, грюкнув носаком об зачинені двері. Більше нічого пояснювати не треба: товстун розпорядився нести сокиру.

Біля дверей довелося поратися довгенько. Виявилися міцними самі по собі, й двірник, оглянувши все, порадив краще зняти з петель, аби не вирубувати замок. Лисий дав добро, візник тепер уже прийшов на допомогу, підключився – самого пройняло, стало цікаво. Удвох, підважуючи, де треба, сокирою, мужчини зняли петлі, відсунули двері вбік. Домовласник не зайшов – заскочив першим.

Клим заходив за ним, коли почув надривний крик, водночас повний розпачу й переляку.

Готуючись до найгіршого, забіг, відштовхнувши лисого на ходу.

Побачив спершу чоловіка долілиць на підлозі.

Тоді – темну пляму круг його голови.

Пістолет, накритий правицею.

І вже потім – запнені штори, зачинені вікна.

– Поліцію сюди, – вичавив із себе.

Відразу додав:

– Усім лишатися тут, чекати. Не заходити всередину. Я побуду, сторожитиму.

І лише потім рявкнув, притупнувши ногою:

– Геть звідси! Геть! Пішли, я сказав!

Коли ключ клацнув, повертаючись у замку, щось клацнуло заразом і в Климовій голові.

Весь час, поки його конвоювали до поліційної дільниці, Кошовий не мізкував над тим, у якій небезпечній для себе історії опинився. Навіть не намагався впорядкувати думки, складаючи бодай приблизний план подальших дій.

Не міг згадати, як називається той стан, котрий він переживає нині. Так напружено пригадував, аж голова заболіла.

До батька часом заходив