Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.

class="p1" style="">в душі зробилося мені…

 

Рискаль з рук випав. Я подумав:

«Бог вість, чи довго ще на сей

хороший світ буду глядіти?»

І сльози бризнули з очей.

 

Аж гілка хрусь! Я обзираюсь -

передо мною пан стоїть,

цілий почервонів зо злості,

в руці шнур зложений держить.

 

«Га,- крикнув,- шельмо, так ти робиш!»

На мене шнуром замахнувсь,-

і в мні мов блисло: все ми одно!

Я скочив, наче вуж звинувсь,

 

з руки му вирвав шнур, в тій хвилі

заверг на шию, зашморгнув

і, пок ще пан скричати здужав,

на конар груші підтягнув.

 

Затріпавсь пан - коротку хвилю…

Я в другий кут - хоть весь дрижав -

став, так коплю, так працюю…

Ну, дав біг, я спокійний став.

 

Гляджу: тиша, нема нікого,

пан висить… От тоді я в крик:

«Рятуйте! Гвалту! Пан повісивсь!»

На крик летить тивон, візник,

 

летять робітники і слуги….

Круг груші стали і глядять,

мов остовпілі,- не рятують,

не відтинають, а мовчать.

 

А далі слуги всі розбіглись

на всі боки: хто дещо мав

накрадене - побіг ховати,

а красти, хто ще не накрав.

 

Почула й пані, що ся стало,-

не вийшла навіть,- ми самі

відтяли го, внесли у сіни

і положили на столі.

 

Моя ж Оришка як почула,

що пана вже нема, вікном -

покій був замкнений - гульнула

і, мов скажена, вділ селом

 

домів побігла, мовби гнав хто

за нею,- вилізла на під

і там просиділа до ночі…

От так-то пасмо наших бід

 

урвалося. Ніхто за паном,

за катом людським, не жалів.

Мене ні про що не питали,

і я нічого не повів…» -

 

Замовк старий. Стояли люди,

мов хмара давніх, вічних бід

овіяла їх душу сумом.

«Ну, що ж, сусіди, осудіть!»

 

І враз сказали всі сусіди:

«Сам бог, як бачим, тя простив,

то й людська совість тя прощає».

Розкішний усміх прояснив

 

лице старого. Як зірниця

заходить тихо над Ділом,

так тихо, радісно, спокійно

заснув убійця вічним сном.

 

МАТРОНА-КОМІРНИЦЯ

 

 

Я в службі виросла; мабуть,

відроду на чужих працюю,

бо хто, коли мя в службу дав,

сама вже того не тямую.

 

Я гуси пасла за селом,

і діти бавила, і пряла,-

росла,- казали прати, жать,

ну, так я прала й жито жала.

 

Я стала дівка на порі,

хоть боязка, похила й тиха;

мій газда приглядівсь мені,-

я піддалась, боячись лиха.

 

Дитинка вродилась. Мене

газдиня з служби геть нагнала;

я в ліс втекла - дурна була,

я всього світу ся встидала.

 

З дитинов день і ніч цілу

в хащах укрита я сиділа,

дитина плакала, а я

із голоду і болю мліла.

 

Мене найшли напівживу,

і добра жінка, ся газдиня

мене до себе прийняла,-

тут коморую я й донині.

 

По людях роблю; вік, відай,

прийдеться на чужих робити…

Та що ж,- не кождому днесь мож

у себе своїм паном жити.

 

Дитя росте. Воно мені

тяжило зразу на сумлінні,

воно було дитя гріха

у глупім моїм розумінні.

 

Встидалась я вказать лице

між добрими людьми, вмивала

сльозами біднятко мале

і з хати рідко де бувала.

 

Аж ось до нас почав вчащать

захожий парубок кравчина;

прийде з шиттям, було, й сидить…

Не знали ми, що за причина

 

тим частим буванням його.

Сидить і шиє, мало-мало

говорить; ми прядем, зима…

Аж раз з ним наче щось ся стало

 

Газдиня вийшла, він устав,

почервонів, води напився,

а далі каже: «Ну, а що,

якби з тобов я оженився?»

 

Я остовпіла, не могла

сказати довго ані слова,

а далі кажу: «От пуста

і нерозумна ваша мова.

 

Я замуж не піду,- пощо

в’язати світ кому собою?

У мене посагу - нічо,

лиш те дитя і встид зо мною».

 

І дарма він просив, благав,-

при своїм твердо я стояла.

Він врешті сів і замовчав,

я також слова не казала.

 

І більш о женитьбі у нас

і мови не було, но звільна

зжились, зблизились ми, і враз

усяка хвиля простовільна

 

нам проходила. Він бував

у світі, знав, як що де дієсь,

і много-много повідав

про все. Було, вже день виднієсь,

 

а ми прядемо, сидимо

і слухаєм обі,- він шиє,

і звільна, стиха з уст його

плине та мова, серце ниє,

 

то відживає від тих слів…

Він далі став у нас і жити,-

і дожились ми щасних днів,

ми нишком стали ся любити.

 

Не раз я плакала: «Гріх нам!

Що дієм ми? Що станесь з нами?»

Но він, спокійний, тихий сам,

вспокоював мене словами:

 

«Не плач, хіба ж не більший гріх

без щастя жити, без любові,

сил не вживати молодих,

згасити жар, що тліє в крові?

 

Не хочеш світ собі в’язать

церковнов стулою,- що ж з того?

Чи вже й любві тобі не знать,

віку не вжити молодого?

 

Таж люди й без шлюбів жиють,-

чому ж і нам не мож так жити?

А руки наші хліб найдуть,

коби