Джоджо Мойєс - Щасливі кроки під дощем

Сабіна стала думати про руку Тома, яка спочивала на ручнику поряд з нею. Вона ніколи не бачила людини зі штучною кінцівкою. Чи та прикріплена до нього якимось клеєм? Чи знімає він її на ніч? Чи кладе в склянку з водою, як її сусідка Марґарет – свої штучні зуби? А ще ж були практичні питання: як він надягає штани? Якось вона зламала руку, і виявилося, що неможливо застібнути матню однією. Доводилося просити матір робити це для неї. Вона впіймала себе на тому, що крадькома поглядає на його матню – чи немає там якоїсь застібки-липучки, а тоді швидко відвела погляд. Ще подумає, що вона витріщається на нього. І хоч який він приємний, та доки вона тут, «однорукі бандити» до її планів не входили.

Упродовж поїздки Том заговорив до неї ще лиш раз, щоб спитати, як поживає її мати.

Сабіна здивовано подивилася на нього.

– Звідки ви її знаєте? Ви, мабуть, усе життя тут жили.

– Не зовсім. Але я провів тут юність. А потім поїхав працювати до Англії, через пару років після неї.

– Вона ніколи про вас не згадувала.

Щойно промовивши це, вона усвідомила, як грубо це прозвучало, але Том ніби не образився. Коли ж заговорив, Сабіна помітила, що він щораз робить це із затримкою, ніби зважуючи слова, перш ніж дозволити собі вимовити їх:

– Не знаю, наскільки вона мене пам’ятає. Я працював на кінному дворі, а вона ніколи не вміла добре вправлятися з кіньми.

Сабіна дивилася на нього, і їй не терпілося розпитати ще. Якось дивно було уявляти матір тут із друзями, можливо, із цим одноруким конюхом. Вона уявляла собі Кейт лише в міському оточенні: у будинку в Гекні, з його смугастими підлогами, павутинним плющем і плакатами художніх вистав – посвідченнями їхньої належності до ліберального, біднішого прошарку середнього класу. Або як вона їсть в одному з етнічних кафе на Кінґсленд-роуд, поринувши в серйозні розмови зі своїми сердитими подругами в довгих сережках і намагаючись відкласти ту прикру мить, коли доведеться знову взятися до написання статті. Або як повертається додому, у захваті від якогось високохудожнього фільму, тоді як Джефф, непереборний реаліст, скаржиться на його розбіжності з німецькою школою традиційного візуального мистецтва. Абощо.

Від думки про Джеффа в неї йойкнуло в животі, і, як не прикро, знову пробудився нервовий трепет. Сабіна мимохідь спитала себе, чи спробує він написати їй. Чомусь від розуміння, що вони з мамою більше не будуть разом, стосунки з ним стали геть недолугими. Дівчинка не знала, як тепер бути з Джеффом. Він, мабуть, за лічені місяці знайде собі іншу дівчину, як Джим, потім маму покине Джастін Стюартсон, і вона залишиться зла та засмучена, питаючись, чому чоловіки «такі чужинці». Що ж, від неї вона співчуття не дочекається. І Сабіна ніколи не погодиться поїхати на канікули до Джеффа, якщо в того буде нова родина. Це вже точно.

– Приїхали, – сказав Том.

Сабіна не пам’ятала, який цей дім іззовні, лише який завбільшки. І зсередини: суцільні темні дерев’яні сходи й заплутані коридори, що приводили туди, звідки починалися, запахи деревного диму й воску та лисячі морди. Вона пам’ятала лисячі морди – встановлені й датовані відповідно до часу своєї загибелі, ті стирчали зі своїх маленьких щитків і безсило гарчали зі стін. Шестирічну Сабіну вони лякали, і дівчинка по кілька хвилин просиджувала на сходах, чекаючи, доки хтось пройде та дасть їй сміливості пробігти повз них. З того, що було надворі, вона пам’ятала лише скорботного віслюка, який без кінця ревів, коли вона йшла з його поля, і цим ніби шантажував її, змушуючи вертатися. Мати із Джимом гадали, що дівчинка обожнює віслюка, і всім розповідали, як це мило. Сабіна не могла пояснити, що це створіння її цькує і вона відчуває полегшення, коли хтось змушує її повернутися в дім.

Зараз вона помітила, який зношений вигляд має фасад будинку: високі георгіанські вікна, з яких облазить фарба, підвіконня вищерблені й обвислі, наче рот старої тітоньки. Вочевидь, колись це був розкішний дім, пишніший за всі, що вона бачила. Але зовні він був побляклий, вгрузлий у занепаді, мов людина, що махнула рукою на все й просто чекає приводу піти. «Зовсім як у мене на душі», – подумала Сабіна й відчула несподіване співчуття.

– Сподіваюся, ти прихопила вовняний одяг, – промовив Том самим кутиком губ, несучи її сумку сходами нагору. – Тут у нас страшенно вогко.

Вони зачекали кілька хвилин після того, як Том натиснув на дзвінок, а тоді двері відчинились і перед нею, струшуючи крихти сіна зі свого кардигана, постала довготелеса жінка у високих гумових чоботах і твідових штанах. Вона була стара; її брови, ніс і підборіддя не так солідно свідчили про її вік, як надміру наголошували на ньому. Але жінка трималася прямо, висока й суха. Коли ж простягла руку, її пальці виявилися несподівано широкими й щільними, наче грубі сосиски.

– Сабіно, – з усмішкою промовила вона. Відтак простягла й другу руку, ніби очікуючи обіймів. – Пробач, що не зустріла тебе з порома. У нас тут сьогодні повний аврал.

Сабіна не знала, проходити в дім чи ні.

– Привіт, – сказала вона, не в змозі вимовити «бабусю». Ніяково скуйовдила волосся, не знаючи, що робити зі своїми руками. – Приємно… приємно вас бачити.

Бабуся опустила долоні, її усмішка стала трохи вимушена.

– Так. Так… Добре доїхала? Той пором буває жахливим. Сама його терпіти не можу.

– Усе було добре. – Сабіна чула, як її голос тане до шепоту. Вона спиною відчувала присутність Тома, який чекав і слухав цю недолугу розмову. – Трохи хитало. Але нічого страшного.

Запала тривала пауза.

– З вашим конем усе добре?

– Ні. Чесно кажучи, ні. Бідолашний старий хлоп. Але ми дали йому трохи протизапального, тож уночі йому буде краще. Привіт, Белло, старенька, привіт, привіт. Так, знаю. Так, Белло. Ти чудова дівчинка. Ні, Берті, не смій бігти нагору!

Припинивши чухати лискучі хутра собак, літня пані розвернулася і дерев’яним кроком пішла в передпокій. Сабіна стояла й ошелешено дивилася на Тома. Він жестом указав їй прямувати за бабусею, а потім, покинувши її сумку на сходах, відсалютував і легко попростував униз.

Раптом Сабіну сповнило дитяче бажання попросити його не йти, і вона на мить заклякла. Її бабуся, усвідомила вона з якимось обуренням, навіть не подякувала Томові за те, що їздив зустрічати її. Навіть не глянула на нього. Сабіна відчула перші проблиски образи, яка тихо жевріла від самого ранкового від’їзду з Лондона, а зараз розквітла чимось сильнішим. Вона повільно зайшла до будинку й зачинила за собою великі двері.

Запахи й звуки передпокою вдарили по її пам’яті, наче тараном. Віск для полірування.