Ростислав Феодосійович Самбук - Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук

class="book">– А ніяк, – незлобливо відповів Бобрьонок, не звертаючи уваги на іронію.

– Напоровся на бандитів, – упевнено сказав старший лейтенант. – Або на випадкових німців, які лишилися і оточенні. Факт.

Толкунов зміряв його нищівним поглядом.

– Помовч, – порадив.

Помічник коменданта скочив на ноги й гнівно ступ.до капітана.

– Я б попросив!.. – вигукнув.

– А я тебе прошу: помовч! – Толкуиов відсторонив його й пройшов до «студебекера», не озираючись, наче й не було цього надокучливого старшого лейтенанта. Він обійшов вантажівку, низько пригнувшись, і опустився на коліна біля задніх коліс. Махнув рукою Бобрьонкові, підкликаючи. Коли той підійшов, тицьнув пальцем у прим'яту траву.

Бобрьонок став на коліна поруч.

– Він зістрибнув тут з кузова? – запитав.

– Той тип у ялових чоботах.

– А тип у хромових чоботах їхав у кабіні?

– Звичайно. І там прикінчив шофера.

Бобрьонок швидко підвівся, автоматично струсив пісок з колін і, обігнувши «студер», зупинився біля лівих дверцят кабіни. Він одразу помітив те, що шукав, – хвилюючись, покликав Толкунова.

– Ось, – вказав на руді краплі на підніжці, – бачиш, кров, капітане?

– Угу… – промимрив той. Піднявся в кабіну, сів за кермо. – Певно, воно відбулося так, – сказав. – Агенти попросили шофера з'їхати в ліс. Пообідати чи ще з якоюсь метою. Шофер зупинив машину, відчинив дверцята, щоб вийти, підставив спину тому, хто сидів у кабіні, і той вдарив його кинджалом.

– Точно, – погодився Бобрьонок.

Толкунов кинув кермо, підставивши спину удаваному пасажирові, потім, повільно заточившись назад, сповз на прИступку, полежав трохи в незручній позі, мовив:

– Поки ті двоє взялися за нього, кров накапала на підніжку. Потім вони відтягнули труп у кущі, а самі вийшли на дорогу.

– Для чого ж вбивати? – заперечив Бобрьонок. – Доїхали б на «студері» до Миколаєва!

– А вони сіли на поїзд. Треба попитати людей на роз'їзді.

– Ні, капітане, – заперечив Бобрьонок, – міцніше треба вузол в'язати. Певно, цим двом щось потрібно було в цьому лісі. Взяти чи заховати.

– Рація! – вигукнув Толкунов. – Невже рація?

– Отож, – поблажливо сказав Бобрьонок, – гадаю, ми не помилимся, якщо пошукаємо ще трохи.

– А як вчинити з ними? – кивнув Толкунов на помічника коменданта й шофера.

– Нехай їдуть.

Толкунов підкликав супутників. Витягнув кинджал із спини вбитого, загорнув у газету. Повернув труп горілиць.

– Ваш? – запитав у шофера.

– Сержант Харченко, – ствердив той. – Гаврилич тобто. – Зняв пілотку, мовив, бгаючи її: – Чудовий був чоловік, душевний і класний водій.

– Отак усім наука, – суворо заявив Толкунов, – щоб не підвозили першого-ліпшого…

Шофер заперечливо похитав головою.

– Так не розбереш, хто ж він насправді… Офіцер «голосує», хіба не візьмеш? Чи навіть солдата?

– Чому цей Харченко їхав на Миколаїв порожняком? – запитав Бобрьонок.

– По снаряди. Так воно виходить: один рейс – завантажений, у тил – порожній. Нам можна їхати? Бо комбат казав – швидше…

– Давайте, – дозволив Бобрьонок. Старший лейтенант запитав:

– Тіло сержанта можна забрати?

– Не можна, а треба, – роз'яснив Толкунов. Він заліз до кузова «студебекера» й відкинув задній борт, тіло вбитого поклали вглибині, запнувши брезентом, і шофер поліз до кабіни.

– Добре, хоч ключ лишили, – мовив задоволено, – а то заморочилися б… – Він натиснув на стартер, мотор загарчав, але машина не заводилася. Шофер тихо вилаявся підкачав бензин, мотор загарчав сердитіше, але машина й тепер не завелася. Шофер виматюкався голосніше, валіз з кабіни й підняв капот. Кілька хвилин покопирсався в моторі, знову знатиснув на стартер – машина загула викинула з глушника хмару ядучого диму.

Бобрьонок, який з цікавістю спостерігав за шоферовими маніпуляціями, запитав:

– Чому не заводилась?

– Клеми акумулятора окислились.

– І часто це трапляється?

– Та ні…

– А як дізнатися про цю несправність?

– Не заведеться машина, от і дізнаєтесь.

– Тобто можна їздити і їздити, весь час усе гаразд, а потім раз – і не заводиться?..

– Точно. Як зараз.

– Рушайте, – махнув рукою майор, і Толкунов помітив на його обличчі задоволення.

«Студебекер» від'їхав, і капітан запитав:

– Для чого це тобі?

– Що?

– Клеми, акумулятор…

– А ти ще не догадався?

– Куди мені, темному!

– А ти не думав: якщо в «студер» сіли справжні шпигуни, для чого їм убивати шофера? Просто зупинились на шосе, вийшли, – їм для чогось саме це місце знадобилося, – заглибилися б у ліс, уладнали свої справи, повернулися, знову «проголосували» – і до побачення. Тихо, мирно, без шуму, ніхто б нічого не побачив і не почув…

– Твоя правда. Тільки я от що думаю: коли це справді шпигуни, то йшли до тайника рацію ховати. Їм у Львів із рацією входити небезпечно, зараз на всіх. КП контроль жорсткий, сам знаєш, а вони поготів. От і вирішили рацію і в тайник покласти.

– І для цього скористатися «студером»… Умовили шофера звернути в ліс, убили, труп заховали, самі за кермо, машина не завелася. Шофер, звичайно, знайшов би несправність, а в них досвіду не вистачило: кинули «студер» і подалися пішки.

Толкунов замислився, нарешті енергійно хитнув головою.

– Шукати! – чи то запитав, чи то ствердив.

– Що поробиш, треба шукати.

– Ліс густий, а вони біс його зна де тайник, обладнали.

– І все ж доведеться. – Бобрьонок роззирнувся довкола й тільки тепер побачив оддалік на дорозі діда в чорному капелюсі. Той стояв, спершись спиною на молодий дубок, наче й не дивився на офіцерів але чекав, не смів іти, поки не відпустять.

Майор підійшов до старого. Дістав пачку цигарок, але дід відмовився. Трохи подумав і дав задній хід.,

– Візьму… – сказав не дуже рішуче. – У нас на хуторі буркун курять, а то, перепрошую, панська сигарета. Пригощу Степана, він таких і не бачив. – Дід узяв дві цигарки, заклав за стрічку капелюха.

– А скажіть, діду, ви нікого тут не бачили? Із сторонніх? – запитав Бобрьонок.

– По соші їздять, – пояснив старий. – Але ж на те вона й соша, щоб їздити.

У логіці йому, звичайно, не можна було відмовити, і майор кивнув схвально.

– А з шосе в ліс ніхто не звертав? – запитав.

– Для чого? Місця в нас тихі, навіть війна обійшла.

– Куди веде цей путівець? – вказав Бобрьонок на піщану дорогу, на якій лишилися сліди «студебекера».

– До Заліщиків.

– Велике село?

– Велике, хат двісті з гаком.

– І весь час лісом?

– Так. Ліс у нас усюди, прошу вас, у лісі жиемо, з лісу харчуємось.

– Ви з Заліщиків?

– Ні, з хутора Соснового. Недалеко, за версту.

– А військових ви, діду, не стрічали, коли