Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

— Жінку зустрічати їздив, — сказав Батюк.

— Зустрів?

— Та ну їх к бісу! — Батюк сердито махнув рукою. — Обіцяли привезти й не привезли. Краще б не обіцяли.

Посадили ночувати в Куйбишеві, кажуть, у Москві погоди нема. А як же це нема, коли вона є!

Серпілін глянув угору. Небо густо затягли хмари.

— Може, дали прогноз на грозу?

— Яка там гроза? Мабуть, у пілота дружина в Куйбишеві, оце тобі й уся гроза. Хіба це погана погода?

Серпілін не сперечався. Яка б не була погода, а Батюк сподівався зустріти свою жінку сьогодні, бо не бачив її з самого початку війни. Зрозуміти його можна!

— Федоре Федоровичу, — пройшовши поруч з ним кілька кроків, сказав Батюк, — коли ти був у товариша Сталіна, він нічого про мене не казав і не питав?

Мабуть, йому ще зранку кортіло спитати про це.

— Мене ні про що не питав.

— А сам казав? — насторожено поцікавився Батюк.

У відповідь на пряме запитання довелося розповісти, як усе було: коли він спитав Сталіна, на яку армію його призначили, то Сталін відповів, що на місце Батюка, і пояснив чому.

Розуміючи, що важить для Батюка все сказане про нього Сталіним, Серпілін повторив слово в слово те, що почув тоді: що товариш Батюк засидівся на армії і є думка підвищити його, дати можливість ширше розгорнути свої здібності!

Про те, що він відчув у словах Сталіна якусь не зрозумілу йому тоді іронію, не сказав, бо вважав, що робити цього не повинен, та й навіщо.

— Так, — задумливо зронив Батюк, — може й, проектував тоді підвищити, а потім якісь друзі там, нагорі, знайшлись і ногу мені підставили… Спасибі, що сказав.

Буде над чим подумати. — Потім зітхнув і додав — Так і не викликав мене до себе обидва рази: і коли на той богом забутий фронт посилав для зміцнення, і коли на гвардійську армію призначав.

Те, що Сталін, добре знавши його по громадянській війні, жодного разу за всю цю війну так і не викликав до себе, все ще тривожило Батюка, хоч він і намагався пояснити це найкращим для себе чином — просто надмірною завантаженістю Сталіна. А тим часом поруч з ним ішла людина, яку Сталін все-таки знайшов час тоді, рік тому, викликати до себе.

— Мені Захаров пояснював, — знову помовчавши, сказав він, — що тебе тоді після твого листа про Гринька викликали.

— Так.

— Ну й що?

— Сказав, повернуть, якщо знайдуть.

— Мабуть, не знайшли.

— Помер він, — коротко відповів Серпілін.

— Еге, не діждався своєї години Павло Юхимович, — мовив Батюк. — А може, і взагалі доля його була б інша, якби не поїхав тоді до нас на Далекий Схід отой, знаєш його… — Батюк назвав добре відоме в армії прізвище. — Наробив там дурниць.

І раптом без будь-якого зв’язку з попереднім сказав:

— А Євстигнєев, виявляється, в тебе й досі І Повертаюся з аеродрому, бачу, він звідси на вілісі виїжджав. Отже, припав до вподоби, якщо «Зірку» йому дав.

— «Зірку» — за діло, — сказав Серпілін. — Коли б не був моїм ад’ютантом, міг би за це й «Прапора» одержати.

Чому ти його тоді залишив, з собою не взяв?

Батюк похитав головою.

— Дивно міркуєш. Думаєш, тільки ти це відчув, коли викликали до Москви: куди їду, знаю, а що буде, не відаю! У мене теж, коли раптом був наказ: «Армію здати й прибути», — шкребло на серці. Все, що за душею було, перебирав, поки їхав. Куди ж тут за собою ад’ютанта з фронту тягти? Зривати людину з місця, не знаючи, куди й навіщо? Тим більше — хлопець путящий, не пройда.

Це добре, що він у тебе. «Так, це добре, що він у мене, — подумав Серпілін. — Для неї принаймні вийшло добре», — подумав він про синову дружину.

Хотів був під настрій розповісти Батюкові, що доводиться тепер розлучатися з Євстигнєєвим, але не став: вони вже підходили до їдальні.

— Після вечері ще погуляємо? — спитав Батюк.

— Піду до себе, вже нагулявся сьогодні, — злукавив Серпілін, бо пам’ятав, що його запросили пити чай, і не хотів запізнюватись.

— Чомусь сьогодні серце ниє, на повітря тягне, — сказав Батюк. — Може, й справді погода міняється. Здається, дошку ще можу кулаком перебити, а як згадаєш: у світову війну одне поранення, у громадянську — три, в цю — тяжке, якщо всі разом скласти… Часом усе добре, а часом як заниє, то й подумаєш: ось довоюєш до останнього дня, до перемоги, та й помреш!

— Чого це раптом? — спитав Серпілін, — Я, навпаки, вважаю, що перемога всім нам здоров’я додасть. Тільки жити та жити, коли війна скінчиться!

І, згадавши, що має від’їздити на фронт, подумав про Львова, корпусного комісара, а тепер генерал-лейтенанта, про якого, заговоривши про Далекий Схід, спом’янув Батюк.

— Між іншим, Львова, формуючи наш фронт, членом Військової ради призначили.

Батюк навіть присвиснув.

— Цієї новини я ще не чув! І куди його тільки не пересилають з місця на місце! За два роки, вважай, на п’ятому фронті! Ні з одним командуючим не вживається.

І все як з гуски вода. Не заздрю вашому командуючому фронтом — працювати з таким членом Військової ради.

— Не знаю. Перше враження від нього в мене хороше. — Серпіліну не хотілося сперечатись з Батюком, але це була правда. — Може, і зайве про нього кажуть. Погана слава причеплива.

— А скільки ти його бачив? — спитав Батюк.

— Поки що один раз.

— Добре, знайомся далі, — всміхнувся Батюк.

Жінка, до якої