Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

ніби закандзюбленого, мов ті баранці на морі; далі починався партер, оселя смертних, назавше відбита від темного і прозорого царства, якому то тут, то там була за межу струмиста, гладесенька поверхня ясних, дзеркалистих очей водяних богинь. Бо узбережні страпонтени, обриси розміщених у партері хох різьбилися в тих очах лише за законами оптики і згідно з кутом падіння, як це буває з двома царствами околишнього світу, до яких, — свідомі того, що вони позбавлені, навіть у зародку, душі, подібної до нашої, — ми вважаємо за безглуздя усміхатися чи приглядатися: мінералами і незнайомими нам людьми. То була межа їхнього царства, натомість у глибині винозорі дочки моря щохвилі оберталися з усмішкою до бородатих тритонів на бескетті провалля або до якогось водяного напівбога з черепом із полірованого камінця-наметня, до якого хвилею приплескало ослизлу водорость, та з кружальцем гірського кришталю замість очей. Вони нахилялися до них, частували їх цукерками; часом хвиля розступалася, спороджуючи нову нереїду, і та, припізніла, усміхнена і присоромлена, виринала квіткою з пітьми; потім, по завершенні дії, уже не сподіваючись почути співливий рев суходолу, який виманив їх на поверхню, ці різноликі посестри дружно поринали в морок, гинучи там. Але з усіх цих криївок, до чийого порогу блаженна хіть подивитися на справу рук людських спроваджувала цікавих богинь, найславетніший був згусток пбтемня-ви, знаний як бенуар принцеси Ґермантської.

Ніби можна богиня, яка здаля править іграми нижчих божеств, принцеса вподобала собі місце у глибині, на бічній канапі, червоній, мов кораловий риф, біля чогось широкого, шклис-того, сяйливого, очевидячки, свічада, що викликало думку про розпливчастий, хисткий обруб, який творить промінь світла у сліпучому водному кришталі. Велика біла квітка — заразом і перо, і віночок, як деякі морські водорості — пухнаста, наче крило, спускалася з чола принцеси по щоці, з зальотною, любовною, живою гнучкістю повторюючи її вигин і ніби даючи їй прихисток, як затишне кубельце синьовода дає його рожевому яйцю. На волоссі у принцеси, звішуючись аж до брів, а потім з’являючись на шиї, напиналася сітка з білих черепашок, які ловляться в південних морях і які в господині були поперемішувані з перлами: морська мозаїка, ледь явлена з хвиль і вряди-годи занурена в тінь, у глибу якої навіть тоді людська присутність виказувала себе блискучими бісиками принцесиних очей. Врода, що підносила її над іншими казковими доньками сутемряви, не втілювалася вповні, зримо й винятково у її шиї, плечах, руках, стану. Чарівна, урвиста лінія стану була хі6& витоком, безперечним початком незримих ліній, які око радо продовжувало собі на втіху, і довкола цієї жінки зроджувалися дивовижні лінії, творячи разом ніби примару ідеальної фігури, різьбленої в мороці.

— Се принцеса Ґермантська, — мовила моя сусідка до свого супутника, пухкаючи на літері «п» і показуючи цим, що титул здається їй кумедним. — Вона не поскупилася на перли. Мавши стільки коштовностей, я б не робила такої виставки; вважаю, що це несмак.

А проте, пізнаючи принцесу, всі охочі знати, хто присутній у залі для глядачів, відчували, як у їхньому серці зводиться достеменний трон на славу красі. Справді, обличчя дукині Люксембурзької, баронеси де Мор’єнваль, маркізи де Сент-Еверт одразу впізнавалися по примітному червоному носярі з заячою губою чи зморшкуватих щоках із маленькими вусиками. Тих рис було, зрештою, достатньо, щоб чарувати, бо їхня узвичаєна абетка дозволяла прочитати славне, шановне ім’я; вони навіть викликали думку, що бридота наділена якимось аристократизмом і що вельможній дамі байдуже, гарна вона чи не гарна, її врода — це порода. Але подібно до того, як деякі мистці малюють замість підпису щось гарне: метелика, ящірку, квітку, так і принцеса виставляла в кутку ложі гоже своє тіло та личко, даючи цим доказ, що краса може бути найшляхетнішим підписом, бо присутність принцеси Ґермантської, яка запросила до театру лише осіб зі свого найтіснішого кола, в очах шанувальників аристократії була найкращим свідоцтвом автентичности образка, який становила собою її ложа, видовищем сцени з її щоденного, окремішнього життя в мюнхенському та паризькому палацах.

Наша уява — це попсута катеринка, яка грає завжди невлад; ось чому за кожним разом, коли при мені говорили про принцесу Ґермант-Баварську, у мені починав співати спомин про деякі витвори XVI сторіччя. Нині, коли я бачив, як вона частує цукерками череватого фрачника, мені треба було відірвати її від цього спогаду. Звісно, попри це я був далекий від думки, що вона та її гості такі самі люди, як усі інші. Я добре розумів, що тут вони лише грають і що в цьому своєрідному пролозі до дійства з їхнього достеменного життя (найважливіша частина якого розгорталася, певна річ, не тут) вони відбувають невідомі мені обряди, вдають, ніби частуються цукерками або відмовляються від них, роблять безглузді й загодя розраховані рухи, наче па у танцівниці, яка то стоїть на пуантах, то кружляє з шарфом. Хто знає, може, коли богиня частувала цукерками, в голосі її лунала іронія (бо я бачив, що вона посміхається): «Цукерку хочете?» Але чи мене це обходило? Мені б здалася прегарною вишукана зумисна сухість, в дусі Меріме чи Мельяка, з якою богиня казала б щось напівбогові, а той напівбог уже знав би, якими високими думками вони поділяться між собою, звісно, коли знову заживуть справжнім життям, і, підтримуючи лицедійство, відповів би з тою самою лукавою таємничістю: «Ну, від вишні я не відмовлюся». І я слухав би цей діалог так само хтиво, як сцену з «Мужа дебютантки», де брак поезії та глибоких думок — всього, що було для мене таким звичним і що Мельяк, на мій суд, мав-таки кебету вкласти у свою комедію, — здавався мені якоюсь гожістю, гожістю умовною і через це ще таємничішою і ще повчальнішою.

— Цей товпига — маркіз де Ґанансі, — проголосив з виглядом знавця мій сусіда, недочувши прізвища, вимовленого пошепки за його плечима.

Маркіз де Палансі, випроставши шию, похилившись набік, приліпившись великим своїм круглявим оком до шкельця монокля, звільна пересувався у прозірчастій тіні і, мабуть, не помічав партерної публіки, як не помічає риба, пропливаючи за шибкою акваріуму, тлуму цікавих. Вряди-годи він завмирав, імпозантний, засапаний, оброслий мохом, і тоді глядачі навряд чи сказали б, мучиться він, спить, пливе, знесе зараз яйце чи тільки дихає. Ніхто не викликав у мене таких заздрощів, як цей чоловік, мені було заздро бачити, яким паном